Читати книгу - "Печериці в законі"

— А ти стала такою красивою. Але чого тебе понесло в прокуратуру? — усміхався Славко.

— Дякую за комплімент! Головне в житті — робити те, що подобається. Єдине… — замовкла Маргарита, задумавшись над ситуацією, яка склалася нині.

— А ти де працювала до цього? — запитала Маргарита Юлю.

— Спочатку — заміж… Так і не закінчила навчання. Потім, як це в наш час стандартно буває, — нещасливе сімейне життя, розлучення, безробіття, безгрошів’я. Працювала то там, то там. Скрізь мене поносило, — опустивши очі, неохоче розповідала Юля. — Ось і занесло на конкурс. Думала, щось виграю, розбагатію. Але і тут не поталанило,

— Юлині слова, як і її вигляд, викликали в присутніх лише співчуття. З-під масивно нафарбованих вій пронизливо дивилися зелені очі. Вони були гарні, та здавалися втомленими, без вогника. Її природну красу якось складало прибране у хвіст рожево-каштанове волосся і непристойно яскравий макіяж.

— За зустріч! — піднявши келих, ніби запрошуючи до столу, промовив Славко.

— А я пропоную додати: за все добре! — вигукнула посміхаючись Катя.

Славко вкотре не слухав подальшої розмови — просто занурився в присутність Маргарити. Втім і вона раділа зустрічі. Не могла себе зрозуміти, втамувати переживання й відчуття. Чи то вимушена відстань між ними змушувала її постійно думати про нього, чи то знову жалість, чи думки про неможливість спільного майбутнього. Їй як ніколи хотілося просто покласти голову йому на плече й ніжно обійняти за шию.

Очі Славка переливалися то сумом, то жаром, то бажаннями. Але тільки-но їхні погляди зустрічалися, вони їх одразу перекидали в протилежні кутки залу.

Юля в цей час ловила погляд Слави й поправляла свою напівпрозору блузку, опускаючи очі, намагалася скерувати його погляд на глибоке декольте.

Маргарита подумки посміхалася.

Глава 7

Марго знову прийшла на роботу ще перед восьмою. Втупившись у монітор кабінетного комп’ютера, продовжувала аналізувати коло своїх знайомих. Була готова провести ще одну безсонну ніч, аби вона тільки дала результати постійних роздумів.

В її уяві постійно поставали шоколадні цукерки в кольорових блискучих обгортках.

Треба відшукати жінку, яка в костюмі гриба роздавала на презентації цукерки. З’ясувати, де їх узяла. Маргарита вирішила сама знайти «печерицю» і поговорити з нею.

— Так, Рито, слухаю, — радісно обізвався Славко вже після першого дзвінка.

— Їдь до мене, є розмова.

— Хвилин за п'ятнадцять, максимум двадцять, — відповів Слава.

— Ти в порядку? — перше, чим поцікавилась Марго при зустрічі.

— Ну-у-у, так, — відповів розгублено Славко.

— Слухай уважно. Ти просто повинен мені допомогти. Постараюсь коротко й дохідливо. Діти швидше за все отруїлися не грибами. Отруєння пішло через цукерки. Ті самі «Ромашки», які дала їм я.

Славко здивовано глянув на Маргариту, але промовчав, слухаючи далі.

— Ці цукерки, якщо ти пам’ятаєш, мені на презентації разом із флаєром дала жінка в костюмі гриба. Хто вона? Де працює? З ким спілкується?

— Ти маєш на увазі ту велику печерицю, що роздавала флаєри? То це ж — Юлька. Це я їй запропонував таку роботу… Вона погодилася… Заплатив немало.

— А звідки в неї могли взятися цукерки з ботулотоксиновою начинкою? Очевидно, дав хтось із твого оточення. Чи з мого? Одним словом — з нашого!

— Взагалі-то цукерки привіз Михайло Петрович, адміністратор ресторану. Ми спеціально на презентацію свіжих на фабриці замовили. А де вона взяла отруєні — і гадки не маю.

— До вас можна? — у напіввідчинених дверях показався ніс, а потім і весь начальник слідчого відділу міліції.

— Проходьте. Ви взяли матеріали?

— Так-так. Звичайно.

— В’ячеслав Миколайович, я тобі передзвоню. Подумай, будь ласка, над моїм запитанням, — буркнула, намагаючись не демонструвати їхніх стосунків та свого ставлення до Славка перед працівниками міліції.

— Я зразу — на роботу. Перетрясу всі документи щодо поставки цукерок. Просто в голові не вкладається… І щось не сходиться.

— Ви перевірили всі замовлення ботулотоксину? — гортаючи матеріали кримінального провадження, запитала Марго слідчого.

— Так точно, Маргарито Валеріївно. За останні шість місяців було одне замовлення з доставкою на квартиру. Видно, у нас не так часто людей труять, — похмуро пожартував начальник слідчого відділу. — Дільничний виходив за встановленою адресою, але ніхто двері не відчинив.

— А хто там прописаний і проживає, ви з’ясували?

— Ще поки не з’ясовували.

— А до кого тоді ходив дільничний?

— Маргарито Валеріївно, зараз усе зробимо.

— Зробили супровідну на матеріали, як я казала?

— Так точно.

— Я їх поки що в себе залишу і ще раз вивчу.

* * *

— Маргарито, привіт! — почувся в телефоні бадьорий голос Славка, значно бадьоріший, ніж зранку. — Ти не пригадаєш, які саме цукерки тобі дала Юля?

— Мені й пригадувати не треба.

— Зможеш приїхати? — скориставшись ситуацією, запитав Славко.

— В обід на кілька хвилин.

— Добре, чекаю.

Славко зустрів Маргариту біля дверей, провів до кабінки.

— Тут ніхто не буде заважати. Я тобі замовив трохи перекусити. А заодно й поговоримо, щоб не займати твого дорогоцінного часу. Ти їж. Дивися, оце накладні на поставку цукерок. Отут я взяв кілька штучок, залишився один ящик, — і висипав на стіл жменю цукерок «Червоний мак».

— Але ж це не вони!

— Інших нема і бути не могло. Замовляли тільки ці. От папери.

— А хто ж видавав?

— Я ж кажу: адміністратор. Ти їж, не відволікайся. Я з адміністратором спілкувався. Він видавав тільки цукерки з ящиків. Інших ніхто не приносив. І взагалі їх просто не було.

— Тоді поясни мені, звідки взялось оце! — Маргарита витягла з сумочки файлик із фантиком. — Фантик від «Ромашки»!

— Значить, потрібно з’ясувати, хто їх дав Юлі.

— Виходить, що так. Тобі треба з нею поспілкуватись.

— То клич, поговоримо.

— Вона сьогодні працює в другу зміну.

— Тоді я допиваю каву й біжу на роботу. Давай її телефон.

Славко знайшов у телефонній книзі свого мобільного номер Юлі й продиктував його.

— Дякую! Полетіла! — відповіла вона, посміхнувшись у відповідь на сумний погляд Слави.

Глава 8

Увечері Марго вирішила таки зайти у Славків ресторан. Треба було ще раз передивитися всі документи. Дорогою до ресторану вирішила особисто перевірити адресу, на яку доставили замовлений ботулотоксин. Зразу після дзвінка двері відчинила літня жінка в синьому вельветовому халаті. Обличчя її видалося знайомим, але Марго не зразу згадала — звідки.

— Рита? — здивовано підмітила жінка.

— Рита! — відповіла, перебираючи в пам’яті обличчя.

— Рито, я — Тамара Андріївна, мама Юлі!

— Тьотя Тома? Таки багаті будете! Не впізнала, — поки що перспективами багатства у квартирі навіть не пахло, а впізнати у вимученій життям жінці колишню веселу й галасливу тьотю Тому було таки непросто.

— Проходь. А що тебе сюди привело?

— Робота, — відповідала Марго, одночасно думаючи,