Читати книгу - "Залежні від ненависті , Ксана Рейлі"

Наш час

— У мене була можливість проаналізувати успішність "A.R. Дизайн Груп" за останні вісім місяців у порівнянні з минулим роком, — почав говорити Макар. — Сумно, але кількість проєктів знизилася майже вдвічі, як і доходи з них відповідно. У нас є ще чотири місяці, щоб вивести компанію принаймні на той рівень, що був минулого року. Але це не межа, колеги. Ми маємо стати кращими, а я зроблю все для цього.

Я навіть не могла слухати те, що він говорив. Мої думки перенеслися на сім років назад, коли я вважала його своїм другом. Зараз Макар здавався мені дещо іншим. Він говорив чітко та жорстко водночас. Я відвела погляд вбік і помітила, що Ілона відкрито витріщалася на нього та кивала головою, усміхаючись. Я скривилася та сперлася руками на коліна. Почала трохи знервовано перебирати пальцями, не слухаючи, що говорив новий бос. Якийсь аркуш упав мені на коліна.

— Заповніть анкети, — заговорив Макар. — Вас доволі багато в офісі, тому буду знайомитися зі всіма поступово.

Я підняла погляд та помітила, що Ілона роздала усім анкети й ручки. Я швидко прочитала запитання. Спочатку це була звичайна загальна інформація: ім'я, прізвище, номер телефону та адреса проживання. Наступна частина стосувалася освіти, а останні питання були пов'язані з тими проєктами, які нам доводилося робити безпосередньо тут. Я оглянулася по сторонах. Усі почали активно заповнювати анкету. Я не могла ніяк зібратися та мигцем глянула на Макара, що схилився над столом, розглядаючи якісь папери. Він уже не носив окуляри та й загалом виглядав трохи не так. Змужнів та подорослішав. Йому вже тридцять. Я несвідомо приклала кінчик ручки до губ, розглядаючи свого нового боса. Він став ще красивішим, аніж я пам'ятала. Ці чіткі риси обличчя та густе чорне волосся змушували мене мовчки витріщатися на нього. Його голова раптом повернулася в мою сторону. Мабуть, він помітив, що я відкрито роздивлялася його. Мені стало соромно, тому я опустила погляд до анкети й почала заповнювати її. Руки зрадницьки тремтіли через нерви. Помітила, що Ілона першою все заповнила та підійшла до нього. Він швидко познайомився з нею, а тоді попросив її вийти з конференц-залу. Так було з кожним. Я вдавала, що дуже уважно все заповнюю, аби вийти останньою звідси. Часто думала про те, якою буде наша з ним зустріч. Я навіть не знала, що сказати йому. Накричати на нього через те, що він кинув мою сестру тоді? Через те, що обіцяв повернутися, але не зробив цього? Через те, що відмовився від мене? Я ненавиділа його, але водночас любила весь цей час.

— Ти ще не заповнила? — спитала у мене Катя.

— Майже, — тихо пробурмотіла я. — Декілька відповідей ще маю написати.

— Тоді я йду наступною.

Я кивнула головою, а Катя підвелася зі свого стільця. Я оглянулася по сторонах і побачила, що в залі залишилося лише декілька осіб. Я дочекалася того моменту, коли в приміщенні залишилися лише ми з Макаром. Повільно піднялася зі стільця та підійшла до нього, тримаючи в руках анкету. Він уважно дивився на мене, а тоді простягнув свою руку. Я віддала йому аркуш.

— Не можу повірити, що це справді ти, — заговорила я. — Відверто здивована.

— Аналогічно, — буркнув Макар і опустив погляд до анкети. — Значить, Багінська Меліса Олександрівна — дизайнер інтер'єру. Приємно познайомитися.

— Вдаєш, що не знаєш мене, — зауважила я та посміхнулася, склавши руки на грудях.

— Не пригадую, щоб ми переходили на "ти", Мелісо Олександрівно.

— Мені здається, що це сталося ще сім років тому. Невже ви забули, Макаре Вікторовичу?

Чоловік уважно подивився на мене, а тоді просто кинув мою анкету на стіл поверх інших.

— Я забув усе до свого переїзду в Канаду, — різко сказав він. — Те, що дивним чином ти працюєш у цій компанії — просто збіг.

Мій погляд опустився на безіменний палець на його руці.

— Обручки нема, — мовила я, примруживши очі. — Здається, ти кинув тоді мою сестру заради іншої. Невже так і не одружився?

— Не склалося. — Він підійшов максимально близько до мене. — І не згадуй більше про свою сестру в моїй присутності.

— Дивно, адже я гадала, що ти кохав її...

— Вийди геть!

Я здивувалася, бо точно не очікувала такого холодного ставлення до себе. Звісно, не думала, що він обійме мене. Я б не дозволила йому це зробити, але такий різкий тон начальника мені зовсім не подобався.

— Вибач? — перепитала я.

— Вибач...те, — виправив він. — Я твій бос, Мелісо! Не забувай про це. У присутності інших працівників удавай, що ми не знайомі й раніше нас нічого не пов'язувало. Зрозуміла?

— А що нас пов'язувало? Нагадай мені, будь ласка.

— Нічого. Нас з тобою нічого ніколи не пов'язувало. Я тебе не знаю, як і ти мене. На цьому все. Ти можеш іти.

— Ти змінився, — сказала я, гордо піднявши голову. — Хоча ти, мабуть, був таким завжди. Просто вдало прикидався хорошим.

— О, я зовсім не хороший, Мелісо! І скоро ти в цьому переконаєшся.

Я голосно фиркнула, а тоді впевнено пройшла повз нього, прямуючи до виходу з конференц-залу. Швидко побігла до вбиральні, аби заспокоїти свої нерви. Здається, доля вирішила пожартувати наді мною, підкинувши такого нового начальника. Я очікувала, що це буде якийсь старший чоловік, але явно не колишній наречений моєї сестри. Я глибоко вдихнула, спершись руками до стільниці. Після декількох хвилин я таки змогла прийти до тями. Я повернулася в офіс та одразу ж сіла за своє робоче місце. Думок у голові було надто багато. Як взагалі так вийшло, що саме Макар тепер мій бос? Я не могла цього збагнути. Я спрямувала погляд до вікна та задумано склала руки перед собою. Що тепер робити? Він, здається, ненавидить мене. Якщо у нього справді буде таке погане ставлення до мене, то я не витримаю цього. Мабуть, звільнюся... Але ця робота подобається мені. До того ж вона близько до тієї квартири, де я живу останні три роки. Раптом чиясь рука гучно вдарила по моєму столі. Я здригнулася та помітила чоловічу долоню з дорогим годинником на руці, що накривала якийсь аркуш.

— Підготуєш звіт усі виконаних тобою проєктів за останні пів року, — суворим тоном сказав Макар.

— Що? — обурено спитала. — Ти... Ви жартуєте?

— Абсолютно ні.

— Усі звіти повинні бути в Анатолія Івановича.

— У тих документах, що він передав мені, їх не було.

— Це абсурд! Я...

— Без обговорень, Мелісо. Надішлете усі проєкти на мою електронну пошту до кінця робочого дня.

Він розвернувся та пішов геть, а я ж роздратовано видихнула, дивлячись на аркуш, де була написана електронна скринька начальника. Довелося довго шукати усі свої проєкти та звіти на ноутбуці. Загалом це зайняло значно більше часу, аніж я думала.

— Ти не йдеш на обід? — спитала у мене Катя.

Я розчаровано видихнула, дивлячись в монітор ноутбука з відомостями про гамму кольорів інтер'єру, кількість джерел освітлення та усю інформацію щодо електропроводки й розміщення сантехнік одного зі старих проєктів. Я не розуміла, навіщо це все взагалі потрібно Макару, якщо проєкти вже давно виконані, а замовники задоволені?

— Агов! Ти чуєш мене? — голосно мовила Катя біля мого вуха.

— Вибач, — пробурмотіла я. — Трохи задумалася. Ні, я не піду на обід. Новий бос накидав роботи.

— Ух, а який він красивий та гарячий! — вражено сказала дівчина. — Якби я не була заміжньою, то спробувала б його звабити.

Я хмикнула, а Катя підморгнула мені та попрямувала до виходу. Я подивилася, як усі в офісі почали збиратися на обід. Зазвичай ми ходили в кафе, що було на першому поверсі. Я була б не проти з'їсти щось, але на мене чекала дуже нудна робота. Я перевела погляд до дверей кабінету Макара. Він, здається, не планував іти на обід. Я втомлено потерла шию, спершись до спинки крісла. Якийсь дивний сум з'явився всередині, бо ця зустріч виявилася далеко не такою, як у моїх мріях. Коли я нагадала йому про ту дівчину, заради якої він кинув сестру, то Макар не спростував цієї інформації. Я довгий час намагалася переконати себе, що Ангеліна збрехала тоді, але це, схоже, таки була правда.

Я повернулася до роботи, адже потрібно багато часу, щоб підготувати звіти по всіх проєктах, які я зробила за останніх шість місяців. Я так захопилася роботою, що навіть не помітила, як закінчився робочий день. Швидко глянула на годинник, що показував уже шосту годину вечора. Усі почали збиратися, але мені доведеться ще трохи попрацювати, аби закінчити з тими звітами. Катя помахала мені рукою на прощання, прямуючи до ліфта. Вона була секретаркою начальника ще за Анатолія Івановича. Я не бачила, щоб Макар виходив зі свого кабінету. Мабуть, він відпустив її, адже зазвичай секретарка завжди виходила з офісу пізніше, аніж бос.

Через сорок хвилин я нарешті закінчила зі своєю роботою та надіслала усі звіти на електронну скриньку Макара. Після цього я вимкнула свій ноутбук та різко піднялася з крісла, щоб нарешті втекти звідси. Я швидко поскладала усе на своєму столі. І тільки я накинула піджак на плечі, як почула, що за моєю спиною відчинилися двері з кабінету начальника. Я бачила його силует у відбитку вікна, але продовжила швидко збиратися, ігноруючи чоловіка. Я помітила, що він попрямував у сторону ліфта. Схопивши свою сумку, я теж пішла в ту сторону. Макар натиснув на кнопку та зупинився в очікуванні, коли ліфт приїде на наш поверх. Я опустила голову вниз, дивлячись на свої чорні лакові туфлі. Коли двері ліфта розсунулися, чоловік махнув мені рукою, щоб я увійшла першою. Наші погляди зустрілися на декілька секунд, і я все ж послухалася. Я сперлася до металевої стіни ліфта, а Макар стояв зліва на достатній від мене відстані. Двері зачинилися, і дивна мовчазна напруга з'явилася між нами.

— Куди ділися твої окуляри? — спитала я, дивлячись перед собою.

— Ти, мабуть, не знаєш про наявність лінз, — пробурмотів хлопець.

— Колись тебе вони не надто цікавили.

— Колись... Минуло багато часу. Я змінився, і ти теж змінилася.

— Так, я уже не та маленька дівчинка, яка повірила тобі.

— Що ти маєш на увазі? — перепитав він, насупившись.

— Ти казав, що їдеш на декілька місяців, але зник на сім років. Ти не можеш так просто з'явитися у ролі мого боса. Це якийсь злий жарт!

Я похитала головою, бо досі не могла повірити, що це все відбувається насправді.

— Ти стала такою схожою на неї, — раптом сказав він.

Я швидко перевела погляд на нього. Макар уважно розглядав мене з ніг до голови, від чого я напружилася.

— Я не схожа на Ангеліну, якщо ти про неї, — різко мовила я. — Зовсім! Не хочеш поцікавитися, що з нею? Ти ж навіть не знаєш, як їй живеться з чоловіком та донькою.

— Мені байдуже, Мелісо. Я вже казав, щоб ти не згадувала про свою сестру у моїй присутності.

— Серйозно? — Я засміялася. — Ти сам згадав її, коли сказав, що я схожа на неї.

— А ти таки справді схожа. Ви з тих дівчат, з якими краще не зв'язуватися.

— Чому?

— Розбиваєте чоловічі серця на раз-два, — буркнув Макар, насупившись.

— І це ти мені кажеш? — голосно спитала я. — Ти зрадив їй з іншою, як тільки поїхав у Канаду. Це через тебе вона живе зараз з тим придурком!

— Ні. — Він похитав головою та дивно засміявся. — Вона живе з ним лише тому, що завжди хотіла багатого хлопця. Не бачу проблеми, Мелісо. Ангеліна отримала те, що хотіла. Думаю, що на цьому ми можемо закрити цю тему та більше не згадувати про неї.

— Тобі ні краплі не соромно, — розчаровано сказала я, дивлячись йому в очі.

— Мені нема чого соромитися. І я востаннє попереджаю тебе, щоб ти не згадувала більше минуле.

— А то що? — кинула виклик я, гордо піднявши голову.

— Я тебе звільню, — мовив Макар і в цей момент вийшов з ліфта. — Не забувай, хто я для тебе в цій будівлі.

— Я звільнюся швидше, аніж ти встигнеш подумати про це! — голосно сказала йому в спину. — Не сподівайся, що я це так просто залишу. Ти заплатиш за те, як вчинив колись...

— До завтра, Ліссі! — перервав мене Макар, махнувши рукою.

Я зупинилася на місці та здригнулася від того, як він назвав мене тим дурнуватим прізвиськом "Ліссі". Колись мені це подобалося, але зараз... Зараз я ненавиджу все, що коли-небудь пов'язувало нас.