Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Ще удар…

Здалося чи ні, але начебто на поверхні «серця» голема виникла тріщина. Не роздивляючись, б'ю мечем далі.

— Хрясть… — колір з червоного міняється на пурпуровий, а велетень падає на коліна. Від цього падіння пішла така хвиля, що частина орків на ногах не втрималася, та й я сам лише дивом утримався на загривку.

— Хрясть!

— Уууууууу… — голем зі стогоном упирається руками в землю. А камінь у його потилиці стає ще темнішим, і тепер уже ясно видно, що мої удари не пройшли безслідно.

Велетня, що опустився на карачки, рубають з усіх боків десятка три орків, але майже безрезультатно. Зброя або просто застряє в тілі, або викришує невеликі шматочки, неначе сокирою бити по скелі.

Замахуюсь знову і мало не злітаю на землю. Це голем Гулгадара впав. Молодець когрент, навіть швидше за мене впорався. На жаль, велетень не просто впав, а розсипався валунами. Частина каміння покотилася на наших воїнів, накриваючи їх, мов лавина. Чути крики болю.

— Всім відійти! — кричу що є сили, щоб перекрити шум бою. — Зараз і мій впаде.

Даю хвилину, щоб ті, хто ближче встигли відступити, і завдаю ще одного удару, вкладаючи в нього всю силу та злість.

Відчуття, ніби на зсуві стоїш. Під ногами все хитається та розповзається. Опора втікає з-під ніг, схопитися нема за що, і я використовуючи останній шанс, відштовхуюся від того розсипу каміння, який раніше був спиною голема, і стрибаю вперед.

Добре, що він рачки стояв. Стрибок вийшов лише з висоти метрів трьох. Інакше б забився. Ще не встиг на ноги встати, як мене хапають під руки і ривком висмикують з-під розсипу валунів, найменший із яких із футбольного м'яча.

— Ми це зробили, білий брате! — репетує Гулгадар, накульгуючи.

— Зробили… — погоджуюсь без особливого ентузіазму. Якщо той, кого ми атакуємо, може посилати в бій таких «ляльок», то що ж у нього ще в запасі? Особливо, якщо згадати ті вогняні «привіти», якими він раз у раз намагався накрити мене до цього. Тільки в минулому він лупив наосліп, а зараз ми перед ним, як на долоні.

Підіймаюся, озираюсь...

Завдяки големам, тварюк значно поменшало, та й наших помітно прибуло. Значить, час на штурм. Чого гадати на кавовій гущі. Вплутаємося в бій — подивимося. Досі нас не сильно пошарпало. Не без втрат, звісно ж, але нічого не вдієш, війна без жертв не буває. Усі знали, на що підписуються. Не діти...

— Вперед! До замку!

«Каре» оживає, витягаючись клином. Попереду десяток орків із ростовими щитами, по боках теж. Тварюки все ще наскакують, але вже практично не завдаючи шкоди. Пристосувалися. Кожну велику бестію приймають на щити, а потім рубають на шматки. Дрібніших розстрілюють, навіть не даючи наблизитися.

Щоб не заважати бійцям, йдемо з Гулгадаром в ар'єргард. Та й відпочити трохи не завадить. Виклалися на повну…

— Пожвавлення на стінах! — кричить хтось із дозорців.

Вдивляюсь у легкий серпанок, що огорнув замок, але звідси мені нічого не видно.

— Усім бути насторожі!

Можна подумати, що хтось розслабився. Але бійці мають чути голос командира, це додає їм упевненості.

— Фухх! — лунає вдалині, і з боку замку в наш бік летить вогняний болід.

— Бережись! — репетуємо разом із Гулгадаром.

Стрій розпадається, всі намагаються не потрапити під удар.

— Бух! — куля вогню врізається в землю, якраз посередині «каре». Чути крики болю... Не всім гномам вдалося вивернутись.

— Фухх! — летить із стін замку черговий фаєрбол.

— Ширший крок! — Кричу я. — Бігом!

Загалом, нічого більше й не залишається… Єдиний спосіб піти з-під обстрілу — або потрапити до мертвої зони, або добратися до ворога впритул.

Загін переходить на біг.

— Бух!

Болід врізається в землю позаду нас. Плечі обдає жаром, але й усе. Цього разу ворожий «стрілець» схибив. Не розрахував…

— Бігом! — продовжую командувати я. — Швидше!

— Фухх!

Тупіт сотень ніг ...

— Бух!

— Ааааааа! — кричить хтось. На цей раз зачепило. Але все ж лише краєчком. Більшість уже в безпеці.

Командувати немає сенсу, весь загін мчить вперед, попутно розкидаючи в сторони інших тварюк, навіть не затримуючись, щоб добити підранків.

Тиша… Тільки тупіт ніг…

До замку ще сотні два кроків. Чому тиша? Не подобається мені це… Щось не так… Аж волосся на потилиці дибки встає, а передчуття кричить благим матом. Ой, не добре! Ой погано!