Читати книгу - "Викрадач тіней"

— Ну що там іще?! — крикнув він.

Слово честі, те, що сталося далі, не було передбачене, я жодної секунди не обдумував слів, які сказав цілком виваженим голосом — я й сам здивувався:

— Я вирішив висуватися на старосту класу, хочу, щоб ти це знав!

Тепер та невідома сила тягла мене у зворотному напрямку, до дашка в глибині двору, куди я попростував, як солдат у задерев’янілих чоботях.

Позаду — ані гу-гу. Я чекав на кепкування, але тишу розітнув лише Маркесів голос:

— Тоді війна, — оголосив він, — ти ще пошкодуєш.

Я не обернувся.

Елізабет, якої не було біля лави, перестріла мене посеред двору й прошепотіла, що Маркес діє їй на нерви, а потім, ніби нічого не сталося, пішла собі далі. Я розумів, що доживу лише до наступної перерви.

На перерві над двором визирнуло сонце. Я дивився, як хлопці заходилися грати в баскетбол, коли від моїх ніг простяглося те, чого я найбільше боявся. Тінь не лише була надто довга, щоб скидатися на мою, але і я вже почувався іншим. Скільки в мене часу, поки хтось це помітить і розкриє таємницю, яка мене страхає? Задля обережності я пішов під дашок. Мене підкликав до себе Люк, син кондитера, який на канікулах зламав ногу, тож йому ще не зняли шини. Я сів біля нього.

— Я тебе недооцінив. Ти зважився на сміливий учинок.

— Радше, на смертельний, — відказав я. — До того ж у мене жодних шансів.

— Якщо хочеш виграти, маєш змінити своє мислення. Ніхто нічого ніколи не може втратити заздалегідь. Треба налаштовуватися на перемогу, щоб у тебе був шанс, так завжди каже мій тато. До того ж я з тобою не згоден. Певний, що багато з тих, які вдають доброзичливців, терпіти його не можуть.

— Кого?

— Твого суперника, про кого ж я тут базікаю? В усякому разі, на мене можеш розраховувати, я на твоєму боці.

Та невеличка розмова була для мене найприємнішою подією від початку навчального року.

Ще нічого не з’ясувалося, але від самої думки про те, що в мене буде друг мого віку, я відразу ж забув і про сутичку з Маркесом, і про свої проблеми з тінню, і навіть про те, що тата не буде вдома, щоб розповісти йому це все.

У середу, о третій тридцять, обирали старосту. Я вписав своє прізвище до списку кандидатур, який висів біля кабінету директора, — зауважив, що воно єдине під прізвищем Маркеса, — і подався додому, запропонувавши Люку провести його, бо жили ми неподалік.

Ми йшли поруч, і я побоювався, що він помітить, що щось не так із нашими тінями, бо моя сягала набагато далі, ніж його, хоча ми були однакові на зріст. Але він не дивився на хідник, можливо, через свою шину, яка його дуже дратувала, бо учні почали дражнити його Капітаном Гаком із першого ж дня нового навчального року.

Коли ми підійшли до кондитерської, він спитав, чи хотів би я шоколадного батончика. У мене не було достатньо грошей, щоб його купити, але вранці я мав бутерброд із «Нутеллою», який дала мені до школи мама, він не менш смачний, і я запропонував поділитися ним із Люком. Люк засміявся й сказав, що його мати не бере з нього грошей за підвечірки, гордо показавши на вітрину хлібної крамниці, де від руки було виведене: «Випічка Шекспірів».

— Ти справді Шекспір?

— Так, але не маю жодного стосунку до творця «Гамлета», це лише синонім.

— Омонім, — поправив я.

— Як хочеш. То що, зайдеш?

Люк відчинив двері крамниці.

Його мама була кругленька, як пончик, і променилася добротою. Вимову мала нетутешню. Говорила вона, ніби співала, від чого у вас відразу легшало на серці, і ви почувалися бажаним відвідувачем. Вона запропонувала або батончик, або еклер із кавою, а поки ми думали, принесла і те, й інше. Мені було незручно, але Люк сказав не перейматися, бо його батько завжди готує із запасом, а все, що не продасться до вечора, піде в помиї, отже, ліпше не переводити продуктів. Тож без зайвих розмов ми заходилися коло батончиків та еклерів.

Люкова мама попрохала постерегти магазин, поки вона принесе нову випічку.

Мені дивно було бачити нового приятеля на табуреті за касою. Я раптом уявив собі нас дорослими, через двадцять років, його в убранні пекаря, а себе покупцем…

Мама часто мені каже, що в мене бурхлива уява. Я заплющив очі й уявив, як заходжу до цієї кондитерської і в мене борідка, а в руках валізка, можливо, коли виросту, я стану лікарем або бухгалтером, у них теж є валізки. Підходжу я до каси й замовляю еклер з кавою, коли це впізнаю давнього шкільного приятеля. Ми обнімаємося й разом п’ємо каву з еклерами та батончиками, як у добрі давні часи.

Гадаю, саме в цій крамниці, дивлячись на Люка, який удає касира, я вперше зрозумів, що колись постарію. Не знаю чому, але також уперше мені дуже не захотілося розставатися з дитинством, з цим тілом, яке донедавна здавалося мені надто маленьким. Я таки дивно почувався, відколи присвоїв тінь Маркеса, певно, у цього дивного явища є якісь побічні ефекти, і від тієї думки на душі стало ще більш кепсько. Коли мати Люка піднялася з пекарні з цілим деком гарячих запашних хлібчиків, Люк сказав їй, що не було жодного покупця, вона зітхнула, стенула плечима, виклала хлібчики на поличку у вітрині й спитала, чи нам треба готувати уроки. Я пообіцяв своїй мамі, що пороблю їх до її повернення, тож іще раз подякував Люкові та його мамі й пішов додому.

На перехресті я поклав свій бутерброд з «Нутеллою» на огорожу, щоб поласували пташки; я вже наївся, але не хотів ображати мами, щоб вона не подумала, ніби її сніданки гірші за тістечка пані Шекспір.

Тінь переді мною знову видовжилася. Я йшов попід стінами, боячись зустріти ще когось із нашого класу.

Прийшовши додому, я кинувся до саду, щоб доскональніше вивчити той феномен. Тато казав, щоб подорослішати, треба тверезо дивитися в очі власним страхам. Що я й спробував зробити.

Дехто годинами крутиться перед дзеркалом, сподіваючись побачити в ньому якесь інше зображення, я ж усю другу половину дня грався зі своєю тінню. На превеликий подив, я відчув, ніби переродився. Уперше, нехай і в негативі, відбитому на землі, я відчув себе зовсім іншим. Коли сонце закотилося за пагорб, мені стало самотньо і я мало не