Читати книгу - "(не) обіцяй, Лоре Лея"

Приїжджаємо десь за годину. Тітка Олена швидко знайомить мене з Олегом та його дружиною Мариною, а потім ми разом слухаємо гнівний монолог пані Оксани, що продовжує пісочити того самого Дмитра.

— Вдома йому значить нудно, ага! Пертися до бісової матері в новорічний вечір з дітьми, щоб зламатися посеред дороги і ще й не перевірити бронювання! Щоб я ще раз оце довірила тобі планування нашого відпочинку, тьфу! “Кохана, цього року ти не готуватимеш, відпочинеш, попаришся в лазні!” Ідіота шмат!

Дивитися на те, як мініатюрна брюнетка тисне авторитетом на кремезного дядька занадто весело, щоб я міг стримати посмішку. Дмитро лише коротко киває головою, Олег тримає сплячих донечок на руках і також насолоджується монологом Оксани.

— Ой, заради Бога, в моїх батьків велика хата, місця вистачить усім! Не переймайтеся, головне аби дітки не позамерзали. Давайте закінчуйте з заміною колеса та поїдемо вже. І ти таки не готуватимеш, Оксано, бо стіл моєї матері може прогодувати ще з десяток людей протягом кількох тижнів, — намагається заспокоїти дияволицю тітка Олена, та все марно.

— Так отож! Люди родиною намагалися відсвяткувати, а тут ми — сніг на голову. 

— Все буде добре!

Сталося саме так, як і казала моя тітонька. Бабуся з дідусем радо прийняли нових гостей. Олег швидко знайшов спільну мову з дідом Андрієм, язик у нього підвішений, дай Боже кожному. І хату похвалив, і планування подвір’я і не тільки.

Час наближається до півночі, але діти навіть не збираються спати, тож веселощі продовжуються. Спілкування за столом оживає, коли дядько Івасик ставить питання, на яке я точно не чекав:

— А куди Мирончик вступати буде? Хлопець рукастий і головатий, негоже йому в селі всю юність змарнувати.

— Чого це марнувати? Він з дідом працює, поступово перебирає корисні навички, йому дуже подобається жити в Йосипівці. Не всі такі безвідповідальні, як деякі. Комусь треба й шанувати родинну справу, — наче від сну прокидається бабуся, а я можу тільки очима кліпати і дивитися то на бабу Нату, то на Івасика.

— Та годі, мамо! А ви малого питали, чого він сам хоче? Хай хоч в гості до Орисі з’їздить, Львовом погуляє. Того гляди й сам замислиться над якоюсь серйозною освітою, — замислено коментує тітка Олена.

— Ага, звісно, всім же треба тікати від батьків, щоб нормальною людиною стати. А потім тільки на свята і то не на кожні приїздити. Не плутайте нам дитину, — гримає дід, — Ми все для вас, чого вам вічно не вистачає? Не хоче ваш Мирон ні в які міста, йому з нами добре. Правда, Мироне? Ви за собою краще дивіться! Одні без кінця дітей роблять, інші за бабами таскаються, наче там медом намазано. Мій онук нормальним мужиком росте, яких мало. Хоч кимось на старості літ можу пишатися, якщо з вами всіма десь недопрацював.

— Так значить! То ми, татку, твоє вічне розчарування? — ображено в один голос говорить мій батько з братами. 

— А ви мої слова не перекручуйте!

— А може годі тобі, батьку, за всіх вирішувати? Дихати не даєте Мирону, він вже й сам не знає, чого хотіти і чи можна йому хотіти. Йому від вас треба поїхати хоча б на декілька днів, бо душите хлопця своєю любов’ю. Та й не любов це, бо ви взагалі не думаєте про те, що краще для молодої людини. Аби під бабиною спідницею сидів, вказівки виконував, молився на вас і дякував, — Івасик сьогодні в ударі.

Гарного настрою як не бувало.

Лише Олег та Дмитро з родинами тихенько жують пиріжки та уважно слухають нашу сімейну драму. Навіть сестрички вгамувалися. Я радий, що про мене хтось думає, але ображати бабусю з дідусем точно не найкращий варіант. 

І чи не вперше замислююсь над тим, що справді рідко думаю, чого хочу сам.

Мені ніколи не треба було про те думати, бо справ море і робота, і родичі, і господарство, і Орися.

Моє життя було цікавим, повноцінним і приємним. Та я ніби законсервувався, а вона пішла далі. Переросла мене, з собою намагалась тягнути, тільки я впертий баран і за своє місце тут тримаюся зубами.

А воно мені треба?

Я не знаю.

Знаю, що люблю своїх рідних, а от чого хочу сам?

Орисю поруч!

— Не сваріться через мене, прошу, — вриваюся в гучну сварку і одразу панує тиша навколо.

— Правильно, онучку, скажи їм, щоб позатикалися. Ти диви на них! Всі знають краще! У нас все прекрасно, їжте і не тявкайте, дорогі гості.

— Ба, все добре, не переживай. Але я дійсно хочу з’їздити в гості до Орисі на кілька днів. Щоб побачитись, погостювати. Поїхав би на два дні в повернувся б назад…

— Синку, ну куди ти поїдеш? Сам? Подумай, будь-ласка, чи дійсно воно тобі треба? Може вона забула вже про тебе, тільки осоромишся. Даремно прокатаєшся.

Мої страхи озвучені бабусею настільки емоційно проживаються мною в цей момент, що подих перехоплює. Слова вириваються самі собою.

— Саме тому я й маю поїхати. Щоб почути це від неї особисто. Хочете чи ні, але я поїду. І буде набагато краще, якщо ми обійдемось без маніпуляцій. Я повернусь, бо тут мій дім і моя родина. Але і поїхати мушу.

Вибігаю на вулицю і намагаюсь заспокоїти калатання серця в грудях. Це вперше я справді сказав те, що думаю. Боюся, що образив рідних, але інакше просто не міг.

Дивлюся вгору на зоряне небо, думаю про неї і отримую вхідне повідомлення на телефон.

ОРИСЯ: З Новим Роком, Мире. Екзамен я знову провалила, пересдача за два дні.Моє бажання не здійснилось, хоча я нікому не казала про нього. Бажаю тобі щастя і здоров’я. Сподіваюсь, що ти щасливий там, де ти є. Обіймаю

Я поїду до неї, я мушу поговорити з нею особисто про все. Оці дурнуваті листування та повідомлення нічого не варті, бо я не бачу її очі, бо не відчуваю її голосу, бо не знаю, якою людиною вона тепер стала.

Тому я нічого їй не відповідаю. Якби міг, виїхав би просто сьогодні. Вирушатиму зранку… Я мав зробити це значно раніше. Я мав поїхати з нею ще тоді, коли вона про це просила, а я сварив її за підлість, бо обирає себе, а не життя зі мною тут.