Читати книгу - "Конкістадор"

боку, Кетца не міг не помічати, що всі сусіди поводяться з ним так, наче він чимось від них різниться. Насправді ж у цій частині міста, де оселилась мешикська знать, будь-яка людина, що не належала до піпільтин, вважалася байстрюком. А надто це стосувалося тих, хто мешкав на берегах озера — і байдуже, що ці народи вже давно платили данину Теночтитлану. Тепек, звісно, був усіма шанованою людиною, але всі добре знали, що його усиновлений син — з народу акоуа, а отже, у його жилах не тече шляхетна кров Теноча. Кетца помітив, що сусідські хлопчаки обминають його, й не міг не тривожитися через це. Зате діти рабів поводилися зовсім інакше: вони ставилися до хлопчика так, наче він їм рівня. Тепек часто збирав дітей рабів у своїй оселі й, розсадовивши навколо себе, читав уеуетлатоллі.

Найближчих друзів Кетца звали Уатекі та Ішоя. Це були діти прислуги у будинку Тепека. Ім’я Уатекі означає «стукати по дереву»: коли він був малим, єдиним способом заспокоїти його було дати йому дві палички, щоб він стукав ними одна об одну. Хлопчина був цілковитою протилежністю Кетци: високий, худорлявий і якийсь незграбний. Ішоя була дівчиною неабиякої краси. Як і годиться володарці такого ймення — мала світло-сірі очі, ніби хмари після бурі. Ішоя не зважала на свою красу, ніби то було щось неістотне. Кетца та Уатекі міцно товаришували, однак присутність Ішої все-таки додавала їхній дружбі духу суперництва. Часом, навіть самі того не розуміючи, вони боролися за увагу красуні. Заради погляду тих сірих очей вони були ладні на будь-що: злізти на верхівку дерева й утримувати рівновагу чи стрімголов кинутися у крижану воду озера.

Кетца бачився з друзями у плавучих садах кварталу, й вони, допоки не спадала темрява, грали у тлачтлі. Суворо кажучи, то був лише дитячий різновид ритуальної гри, брати участь у якій дозволялося лише дорослим. У справжні тлачтлі грали на полі між Головним храмом та святилищем лицарів Орла. Замість високого кам’яного кільця, вмурованого в стіну піраміди, діти послуговувалися кошиком, який вішали на гілку. А м’яч били не лише стегнами, грудьми, ногами й ліктями, як годилося за правилами дорослої гри, а ще й допомагали собі руками. Тепек часто, сівши скраю імпровізованого ігрового поля, довго спостерігав за грою. Часом втручався, вимагаючи не послуговуватись руками й дотримувати усіх правил дорослої гри. Це була лише дитяча забавка, але старий навчав дітей тактичних схем та вміння планувати ситуацію стратегічно. Замолоду Тепек також грав у цю гру, тож, мабуть, саме тому він прагнув, щоб — коли Кетці доведеться вийти на поле у справжній дорослій грі — його син був добре озброєний. Адже переможена команда розплачувалася за поразку життями гравців. І справді, він бився так, наче у кожній партії на кону стоїть його життя.

І ще грали у бій лицарів Орла з лицарями Ягуара. Це також було дитяче наслідування дорослого ритуалу, що підіймав бойовий дух народу. Гра скидалася на зіткнення двох бойових кланів: хлопці одягали маски, котрі вирізьблювали власноруч, загортались у розфарбовані відрізи сукна, що за забарвленням нагадували пір’я орла та плямисту шкуру ягуара. Убравшись у бойовий одяг й озброївшись затупленими дерев’яними мечами, Кетца та Уатекі сходилися у двобої — треба було вколоти суперника у будь-яку частину тіла. Ішоя була присутня на цих поєдинках як спостерігач, і це, звісно, заохочувало суперників. Але якщо дитяча гра часом ставала жорстокою, то її дорослий прототип був справді жаским: у поєдинку завжди брали участь троє — лицар Орла, лицар Ягуара й полонений, що належав до іншого народу, зазвичай з тіашкальтеків, одвічних суперників мешиків. Перші двоє мали мечі з обсидіану, котрі при точному ударі могли зняти голову з пліч, а у полоненого — лише тупий дерев’яний меч. Після ритуального танку, що імітував політ орла та стрибок ягуара, двоє лицарів кидалися на майже беззбройного воїна, який щосили відбивався. Глядачі заздалегідь робили ставки на представників двох кланів — переможцем вважали того, хто завдавав смертельного удару. Саме тому над полем стояв оглушливий рев. Тепек усім серцем ненавидів цю гру, але з дитячим варіантом мав змиритися, адже він дійсно готував хлопців до бою не на життя, а на смерть. Старий тепер прагнув, щоб, коли його синові доведеться йти на війну, він був готовий до всього.

Вже дитиною Кетца знайшов своє покликання, котрому судилося визначити все його життя.

6

Плавуче дерево

З раннього дитинства Кетца виказав чималий хист у проектуванні й будівництві човнів. Спочатку він майстрував іграшкові каное, видлубуючи стовбури тростяних дерев обсидіановим наконечником. Ці витвори разюче скидалися на справжні човни: якщо не зважати на розміри, то різниці було не помітно. Малюк годинами міг просиджувати на березі каналу, спостерігаючи, як його човники долають небезпеку, яку він сам же й влаштовує: плескання двома долонями по воді — ось тобі й буря. Вивчаючи обставини, за яких його витвори йшли на дно, він удосконалював свої човни, тож незабаром вони могли встояти за будь-яких штормів. Невдовзі моделювання каное поступилося місцем складнішій техніці — поєднанню глиняних черепків та переплетених стебел.

Кетца полюбляв ходити на базар, щоб годину за годиною спостерігати за тим, як майстри будують човни. З плином часу він потоваришував з одним із них — чоловіком, якого зістарило радше горе, ніж роки. Майстер скидався на старого шкарбуна, але мав молоді й вправні руки, коли справа стосувалася длубання дерев чи перев’язування сухих стебел. Кликали його Мачаною, що означає «латати тростину». Дружба та була мовчазною. Дитина та старий майже не розмовляли. Мачана доручав хлопцю неважку роботу: пошукати трави для перев’язування очерету чи виставити на берег уже готове каное. Невдовзі малий став учнем у майстра й надвечір отримував жмут пречудових тростин, які ідеально годилися для побудови маленьких човнів. Кетца мав до свого наставника чудне почуття захоплення та мовчазного співчуття: хлопчина не міг збагнути, чому майстер особисто не прагне вирушити у путь на чудових каное, які власно збудував, а цілий день сидить, скорчившись, на одному місці. Творець тисячі човнів жодного разу не перетнув озера; навіть казали, що він ніколи не полишав острова. Ба більше: старий мешкав по сусідству зі своєю майстернею, тому взагалі не мав власного човна. Якось Кетца сором’язливо зауважив майстру на таку суперечність й у відповідь почув таке:

— У тому ти живеш, що збудував.

З цього мудрого вислову Кетца зробив висновок, що майстер спроможний об’їхати озеро, побувати на всіх річках, які