Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

Прокидалась Зоя важко, їй постійно чудилось ніби вона й досі вдома. Ніби нічого не змінилось.

Дівчина чекала на звичний стукіт, що завжди лунав коли батько збирався на роботу, крізь сон чекала, коли її гукнуть аби вона приготувала сніданок для всієї родини, аби нікому не довелось жертвувати своїм сном. Але найбільше вона боялась почути голос Сергія.

Дівчина не одразу збагнула, що все вже позаду, що вона в будинку Лади і ніхто більше не буде її кривдити. І хоча таке припущення було рано робити, однак ніхто не заважав їй сподіватись на краще.

Зоя не хотіла гаяти часу, пам’ятаючи про домовленість з власницею, вона піднялась з ліжка, та після того, як привела себе в порядок, направилась на кухню, аби приготувати сніданок для Лади. Це було вперше, коли дівчина зробила щось не тому, що її хтось примусив, а тому, що хотіла. Хотіла бути корисною. Хотіла віддячити жінці за її доброту.

Зайшовши на кухню, вона не зразу втямила, що так нічого із вчорашньої розповіді господині не зрозуміла. Кухня жінки була стерильно чистою, в порівнянні з кухнею вдома у самої дівчини. Воно і не дивно. Тут до них ніхто ще не жив, і це помітно неозброєним оком. А в будинку з якого вона втекла завжди було людно: батьки, троє їхніх дітей, яких давно пора перестати називати дітьми, незлічена кількість родичів, які частенько гостювали в них. Такий будинок важче підтримувати у чистоті, от дівчина і старалась як могла, все одно вдома була на правах прислуги.

Зоя помітила перед собою електричний чайник. Наливши в нього воду, вона заглянула в холодильник, для того, аби хоч би з чого-небудь приготувати сніданок. Дівчина сподівалась, що не отримає наганяй за свою самодіяльність від Лади.

— Доброго ранку, ти вже прокинулась? — Потягуючись, привіталась з нею жінка.

— Доброго ранку. Так, я не звикла довго спати.

Лада одразу помітила зміну в голосі дівчини. Але не лізла до неї в душу зі своїми питаннями. Жінка розуміла, що не завжди відповіді отримуються легко.

— Я зазвичай снідаю чимось з доставки. — Винувато пожала плечима жінка, коли помітила, що дівчина розглядала її холодильник. — Ми можемо замовити щось прямо зараз, зачекай хвилинку, я швидко. В тебе є якісь обмеження в їжі? — Вона копошилась в своєму телефоні, розглядаючи меню кафе, що розташовувалось поблизу її будинку.

— Ні, ніяких обмежень. — Несміливо відповіла їй дівчина.

Сніданок вони провели у відносній тиші. Лада не тиснула на Зою, давала їй можливість поїсти спокійно, однак вона не планувала затримувати це мовчання.

— Розкажеш мені, чому ти вчора була на тому мосту? — Відкладаючи прибори, прямо запитала Лада.
Напружена Зоя очікувала допиту, тому не була здивована прямим запитанням жінки.

— Я втекла. — Зізнається.

— Це я вже зрозуміла. Не розкажеш, що передувало твоїй втечі. — Жінка бачила, як дівчині стало неприємно згадувати, однак їй потрібно було знати.

— Я - сирота, сіроока, мене ніхто за людину не рахує. Наше суспільство доволі несправедливе до таких як я. — Тихо бурмотіла собі під ніс Зоя, та все ж Лада прекрасно чула кожне її слово.

— Мене знайшли на вулиці Хельсе, у коробці, непритомну, коли мені було всього три, або близько того. Мене викинули, як котеня, помирати на вулиці де повно Червоних. Я потрапила до прийомної сім'ї, все було добре, поки мені не виповнилось десять. — Зоя замовкла, знову переживаючи свій біль. Її ніхто не підганяв, дівчині потрібен час, для того, аби поділитись наболілим. - Лада їй його давала.

— Мої очі не змінили колір. Я - ніхто, а тому і вдома різко стала сміттям. У батьків окрім мене було троє дітей. Тому мене вони не потребували. Я була в них як служка. Тай з цим можна було миритись. — Спішно заявила дівчина. Вона не хотіла, щоб Лада неправильно сприйняла її слова. Зоя не цуралась роботи.

— Старший син їхній отримав помаранчеву райдужку, ви ж самі, напевне знаєте, якими бувають Помаранчеві…

Лада із розумінням закивала головою. Їй доводилось зустрічати таких у своєму житті. Її партнер постійно мав справи з ними. Приємним таке партнерство, звісно, не назвеш. Однак і сам він був далеко не янголом.

— Так от, коли мені виповнилось п'ятнадцять, він почав мене домагатися. То в кутку зажме, то в комору затягне, то під спідницю полізе. Всі це помічали, але ніхто й слова поперек не казав. Його й батьки, боялись… А вчора, вчора… Він, як з ланцюга зірвався він хотів, хотів… — Дівчина, не витримуючи важких спогадів, зірвалась на болісний плач. Вона закрила лице руками, перекриваючи собі повітря.

Лада простягнула до неї руки, та невагомо погладила  дівчину  по волоссю. Жінці було жаль цю невинну дитину.

Їхній світ й справді несправедливий. Вона й сама пережила немало насилля. Й розуміла, що таким як вони, слабким дівчатам не вижити без заступництва сильних.

— Ми справимось, маленька.

Вже пізніше наказавши Зої глянути якесь розважальне шоу в інтернеті, жінка закрившись у кімнаті думала, що їм робити далі. В неї самої зараз зовсім хитке становище в суспільстві. Андрій хоч і дав їй уявну свободу, та все ж жінка очікувала, що він в будь-яку секунду може з'явитись на порозі її дому, який же сам і придбав, для того, аби забрати свою іграшку назад.

Лада знала, що і сама не зможе довго прожити без його присутності, хай там що, які б стосунки між ними не склались, але фізіологічна потреба у його присутності нікуди не ділась. Як би вона не старалась довести свою самостійність, та спроможність вести нормальне життя, але її тіло давало знати про те, якими жалюгідними були її спроби. Його господар не був поруч.

Близько до обіду у двері хтось постукав. Лада здригнулась, хоча старалась не подати вигляду. Аби налякана дівчина не боялась ще більше. Про цю її квартиру знають лише троє людей. І ні одного з цих трьох жінка не хотіла бачити на своєму порозі.