Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

Майхржак знизав плечима і вже серйозно закінчив цю словесну сутичку:

– Щось мені каже, що спільно працювати нам буде добре. – Він почекав мить, поки дівчина посміхнеться, і закінчив: – Якщо тільки свідки не будуть розбігатися на всі боки, побачивши тебе.

"Старбакс" був ідеальним місцем для половини приватних – напівофіційних зустрічей. Те кафе, розміщене в комплексі "Сканська", заповнював натовп молодих бізнесменів з самої офісної будівлі, в якій заклад і розташовувався, студентів з Політехніки і художників, що розташована неподалік. Людей з іншим кольором шкіри тут бачили часто, і якщо Потоцька і помітила якийсь зацікавлений погляд, то це, скоріше, було завдяки красивим сідницями, підкресленими тонкими брюками. Пані Христина Држевецька, начальник відділу кадрів поліції, обрала містечко зовні, з видом на футуристичні вентиляційні труби і невеликий фонтан з гномиком, що тримає парасольку.

– Сподіваюся, що ви не злякалися цього незвичайного запрошення на приватну розмову? – сказала Држевецька вже на початку.

– Зовсім навіть навпаки, – Потоцька широко посміхнулася. – Я горю від цікавості, пані директорка.

– Ой, тільки прошу без цих "директорів", насправді. Звичайне "пані Крися" дозволить створити дружню атмосферу.

Потоцька знову посміхнулася. Незважаючи на свою чуттєву зовнішність шоколадки, вона була надзвичайно інтелігентною жінкою. До того ж вона вже звикла до того, що люди, виключно на підставі зовнішності, стереотипно вважали її красивою, дурненькою негритянкою, загубленою в чужій країні, чим ідеально вміла користуватися.

– У поліції всі ставляться до мене чи не як до Сталіна, – сказала Држевецька. – Він теж починав секретарем з особистих справ. А я – звичайнісінька чиновниця, така сама сіренька, як усі чиновники в цій країні.

Як же! Сірим був кардинал, і ось тут слід шукати подоби, а не порівнювати зі Сталіним. Потоцька зібрала всю інформацію щодо пані директора. На перший погляд, ця жінка у віці дійсно здавалася кимось, хто перекладає папірці з шафи в шафу. Співробітники мало чого про неї знали, крім того, що вона надзвичайно побожна, пунктуально відвідує недільні меси, завжди дотримується постів, ніколи не підвищує голосу… Її навіть підозрювали в тому, що вона читає молитви під час перерви на другий сніданок. Тільки вона зовсім не була войовничою клерикалкою, що дало Потоцькій багато чого для роздумів. Вона швидко знайшла підхід до старого есбека[5], який без будь–яких проблем зв'язав її зі співробітником четвертого департаменту. Той тільки засміявся, чуючи опис звичаїв пані директорки.

– Адже вона з Вісімки ...

Після чого більш–менш описав, чого слід очікувати під час першої розмови. На запитання, а що таке "Вісімка", відповів, що то був їхній супротивник за часів ПНР – костельна розвідка. Четвертий департамент, який займався церквою та релігійними об'єднаннями, вів безпосередню боротьбу з дівчатами цієї організації. А на запитання: чому ж Четвірка програла Вісімці, він знову розсміявся і таємниче відповів, що вісім – це вдвічі більше, ніж чотири. У них свої люди були всюди, і кожен їм сприяв, а оскільки їх люди в міліції були, то завжди отримували якісь витоки, а в міліції?. Нуль, нічого, порожнеча ... абсолютна. Начебто важливу інформацію в центр передавали виключно в ході сповіді, тож пісеньці кінець.

– Пані Крисю, на такому високому посту та у такому відділі...

Пані директорка перебила її жестом руки.

– Чи можу я поставити вам особисте запитання?

– Так будь ласка.

– Ви віруюча?

"Акурат! – Вигукнула про себе Потоцька. – На сто відсотків, що перед цим сама все це перевірила".

– Звісно, ​​– відповіла дівчина. – Я охрещена, допущена до сповіді, пройшла конфірмацію. І присягаюся, що з родини моєї матері ніхто і ніколи жодного польського місіонера не з'їв.

Држевецька насилу стримала готовий вирватися сміх.

– Ну, не треба так жартувати, – замовкла вона ненадовго, щоб заспокоїтися. – Я не питаю, чи ви є правовірною католичкою. Просто хотіла б знати, чи вірите ви в Бога?

Потоцька замислилась. Але що відповісти на таке запитання? Ну що… на уроки божого закону ходила, до церкви, колись, теж. А зараз? Не практикувала, чинила перелюб, пости мала там же, де й любов до ближнього, хіба що йшлося про тілесне кохання, тоді до ближнього ставилася трохи краще. Власне, ніколи і в нічим вона не знала нестачі, вона була розпещеною донечкою багатого дипломата.

Але через зовнішній вигляд кількість отриманих нею стусанів теж перевищувала середнє по країні. Дівчина гидувала польськими задвірками, любов'ю до пускання пилу в очі та низького рівня віри. Їй начхати було на те, що є якісь релігійні свята або там обряди. Вона була молода, багата, їй хотілося радіти життю, ловити момент, а не розмірковувати про всякі дурниці. Навіть рішення працювати в поліції для неї було певним видом проблем. Завдяки посвідченню вона могла паркувати, де хотіла, перевищувати швидкість, коли хотіла, а люди, якщо не дивилися на неї з повагою, просто її боялися. А Бог?

– Не знаю, – зрештою відверто відповіла вона.

– Це добре, що пані нічого не приховує. А… – Држевецька на мить зам'ялася. – А ви патріотка?

Бути патріоткою в країні, яка стільки разів показала їй, наскільки сильно вона інша? Чи директорка бажає її спровокувати? Усміхнулася сама до собе.

– Так, – без жодних вагань підтвердила Потоцька. Завжди в такі моменти вона пам'ятала слова батька. Річ Посполита лише вимагає. Не платить, не винагороджує, а тільки вимагає, і тому ми служимо їй, як пси. Еля пам'ятала і той момент, коли, будучи дитиною, почула ці слова вперше. Тоді вона запитала: "Ну а хоч за вухами іноді чухає?".

– Мені подобається ваша відвертість, – відреагувала Држевецька.

Ці чортові дозатори для цукру та відсутність ложечок. Обидві жінки сипали у паперові стаканчики коричневий цукор із індивідуальних пакетиків, щоб хоч якось контролювати його кількість. Зате смак кави врівноважував усі незручності. Држевецька, напевно, була тут постійним клієнтом. Розрізання шоколадного мафіну виходило в неї дуже вправно.

– Так, ви зовсім дарма визначали, чи з Вісімки я, – кинула літня дама, піднімаючи погляд від блюдця. – Я й сама сказала б вам.

Цим вона настільки здивувала Потоцьку, що поліцейська завмерла з вилочкою в руці. Тільки пані директорка мала справу не зі слабаком.

Передбачаючи подальший хід розмови, вона з усмішкою запитала:

– Ви хочете, щоб я сама вибрала вигляд лояльності?

– Не зрозуміла.

– Ви хочете, щоб я сама обрала: чи я є лояльною стосовно держави як поліцейська,