Читати книгу - "Видозмінений вуглець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ковач, правильно?
— Так.
— Такеші Ковач? — вимова в неї була ідеальна. — Зі Світу Гарлана? Міллспорт і сховище Канаґава?
— Послухайте, коли ви помилитеся, я просто вас зупиню.
Ми обоє надовго замовкли. Лейтенантка трохи розігнулася й оглянула ребро долоні.
— Ковачу, ви маєте ліцензію на таке почуття гумору?
— Вибачте, я її вдома забув.
— І що привело вас на Землю?
Я нетерпляче змахнув рукою.
— Ви вже все це знаєте, бо інакше вас би тут не було. Ви маєте мені щось сказати чи просто привезли цих діточок в освітніх цілях?
Я відчув, як якась рука схопила мене за плече, і напружився. Лейтенантка майже непомітно ворухнула рукою, і коп позаду мене прибрав руку.
— Охолоньте, Ковачу. Я тут просто спілкуюся. Так, я знаю, що вас витягнув Лоренс Банкрофт. Власне кажучи, я прийшла запропонувати вам підвезти вас до помешкання Банкрофта, — вона раптом посунулася вперед і підвелася. У стоячому положенні вона була майже така сама на зріст, як мій новий чохол. — Я — Крістін Ортеґа, відділ органічних ушкоджень. Я вела справу Банкрофта.
— Вели?
Вона кивнула.
— Справу закрито, Ковачу.
— Це попередження?
— Ні, це просто факти. Очевидне самогубство.
— Банкрофт, здається, так не вважає. Він стверджує, що його було вбито.
— Так, я чула, — Ортеґа знизала плечима. — Що ж, його воля. Гадаю, такій людині важко повірити, що вона здатна начисто відстрелити собі голову.
— Якій людині?
— Ой, та ну… — вона зупинилася і злегка мені всміхнулася. — Вибачте, я досі забуваю.
— Що забуваєте?
Знову пауза. Але цього разу Крістін Ортеґа, здається, вперше за наше коротке знайомство вийшла з рівноваги. Коли вона заговорила знову, її тону надавало нерішучості вагання.
— Ви нетутешній.
— І що?
— Те, що всі тутешні розуміють, якою людиною є Лоренс Банкрофт. Ось і все.
Зацікавившись тим, нащо так неоковирно брехати абсолютно незнайомій людині, я спробував допомогти їй знову розслабитися.
— Багатою людиною, — ризикнув я. — Могутньою людиною.
Вона нещиро всміхнулася.
— Ви ще побачите. То ви хочете, щоб я вас підвезла, чи ні?
В листі, що лежав у моїй кишені зазначалося, що біля терміналу мене забере водій, про поліціянтів Банкрофт не згадував. Я знизав плечима.
— Я ще ніколи не відмовлявся від безкоштовних поїздок.
— Добре. Тоді поїхали?
Вони провели мене до дверей, зусібіч оточивши, наче охоронці, оглядаючи все довкола прихованими за окулярами очима. Ми з Ортеґою подолали прохід разом, і мені в обличчя вдарило тепло сонячного світла. Я примружив нові очі, рятуючись од яскравих променів, і розгледів по той бік погано доглянутого посадкового майданчика неоковирні будівлі за справжнім колючим дротом. Стерильні, жовтувато-білі, цілком можливо, оригінальні споруди минулого тисячоліття. Між дивовижно монохромними стінами я помітив частини сірого чавунного мосту, що перескакував на якусь невидиму землю. Довкола не надто стрункими рядами згромадилися такі ж сірі небесні й наземні судна. Різко повіяв вітер, і я вчув ледь помітний запах якогось квітучого бур’яну, що ріс у тріщинах на посадковому майданчику. Здалеку долинало знайоме гудіння транспорту, але все інше скидалося на декорації з історичного фільму.
— …і я вам кажу: є лише один суддя! Не вірте людям науки, коли вони кажуть вам…
Спустившись сходами, що вели від виходу, ми почули вереск погано керованого підсилювача. Я позирнув на інший бік посадкового майданчика й побачив юрбу, що зібралася довкола чоловіка в чорному на пакувальному ящику. У повітрі над головами слухачів безладно петляли голографічні плакати. «НІ РЕЗОЛЮЦІЇ 653!! ВОСКРЕШАТИ МОЖЕ ТІЛЬКИ БОГ!! Ц.Л.В. = С.М.Е.Р.Ть.». Промовця заглушили радісні вигуки.
— Що це?
— Католики, — пояснила Ортеґа, скрививши вуста. — Старосвітська релігійна секта.
— Та невже? Ніколи про них не чув.
— А звідки ви могли почути? Вони вважають, що людину неможливо оцифрувати, не загубивши її душі.
— Отже, ця віра не дуже поширена.
— Лише на Землі, — похмуро сказала вона. — Здається, Ватикан — це їхня головна церква — профінансував парочку кріокораблів на Зорепад і Латімер…
— Я бував на Латімері й жодного разу не натрапляв на таке.
— Кораблі відлетіли лише на межі століть, Ковачу. Їм ще пару десятиліть туди летіти.
Ми почали обходити зібрання, і якась молода жінка з туго стягнутим у хвіст волоссям простягнула мені листівку. Її різкий жест спровокував розхитані рефлекси мого чохла, і я зробив блок, перш ніж устиг його опанувати. Жінка з суворими очима так і не прибрала листівки, і я взяв її з замирницькою усмішкою.
— Вони не мають права, — сказала жінка.
— О, я згоден…
— Лише Господь, Бог наш, може врятувати вашу душу.
— Я… — та Крістін Ортеґа вже рішучо потягнула мене геть, тримаючи однією рукою за передпліччя; її рухи свідчили про багатющий досвід. Я відірвався від неї — ґречно, але так само рішучо.
— Ми кудись поспішаємо?
— Так, думаю, нам обом не до того, — просто сказала вона й озирнулася на своїх колег, які тим часом самі відбивалися від листівок.
— Може, я хотів із нею поговорити.
— Та невже? Мені здалося, ніби ви хотіли врізати їй під дих.
— То все чохол. Я думаю, що він колись давно пройшов певну нейрохімічну обробку, а вона її запустила. Розумієте, більшість людей після завантаження лежать по кілька годин. Я трохи на нервах.
Я пильно поглянув на листівку, яку тримав у руках. Вона зверталася до мене з риторичним запитанням: «ЧИ МОЖЕ МАШИНА ВРЯТУВАТИ ВАШУ ДУШУ?» Слово «машина» було надруковано шрифтом, який мав нагадувати архаїчний дисплей комп’ютера. «Душу» було надруковано плавними стереографічними літерами, що танцювали по всій сторінці. Я перевернув листівку, шукаючи відповіді.
«НІ!!!!!»
— Отже, кріогенна гібернація — це нормально, а оцифрований людський вантаж — ні. Цікаво, — я задумливо озирнувся на блискучі плакати. — Що таке Резолюція 653?
— Це — прецедентна справа, що зараз розглядається в Суді ООН, — стисло пояснила Ортеґа. — Прокуратура Бей-Сіті хоче надіслати повістку одній католичці, яка перебуває на зберіганні. Вона — дуже важливий свідок. Ватикан заявляє, що та вже мертва і в руках Божих. Називає це блюзнірством.
— Зрозуміло. Отже, тут ви не розриваєтеся між двох вогнів.
Вона зупинилася й повернулася до мене.
— Ковачу, я ненавиджу цих клятих фриків. Вони заїдають нас уже майже дві з половиною тисячі років. Вони завдали більше горя, ніж будь-яка інша організація в історії. Ну, ради Бога, вони ж навіть не дозволяють своїм прибічникам вдаватися до контролю народжуваності, а ще виступали проти всіх суттєвих медичних досягнень за останні п’ять століть. Чи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Видозмінений вуглець», після закриття браузера.