Читати книгу - "Кохана злюка. Попелюшка 2, Лада Астра"

    От чортяка. Як уміло запудрив мені голову. Але ж красивий який…та ти диви. Хоч бери та бий себе по щокам, щоб до тями прийти.

     День пройшов дуже швидко. З приїздом гостей роботи в мене суттєво додалося. Тепер вже не пофілониш на свіжому повітрі, висмикуючи неквапливо бурянці у квітнику. 

   Увесь час доводилося допомагати на кухні. Тітка Фрося без кінця кричала як різана, наче ми не звичайних людей маємо накормити, а богів якихось. Тому ввечері я була зморена наче як у перші дні своєї каторги, і плелася, не відчуваючи ніг до своєї хатинки. Зла і на того принца, і на ту його ненажерливу свиту. Це ж скільки їжі нам довелося сьогодні приготувати? Та тільки через мої руки пройшло з пів тонни картоплі і стільки ж моркви а ще цибуля, ненавиджу цибулю. 

- То це в цій халупці ти живеш? - запитали мене з темряви.

      Я аж на місці підскочила. Хто говорив до мене, я зрозуміла одразу. Цей голос неможливо забути. Він у принца Рональда був якимось особливим. Але я ніяк не очікувала зустріти його в цілковитій темряві біля своєї хатинки. За два роки я добре потрудилась над тим, щоб місце мого проживання мало більш менш придатний до життя вигляд. Що там казати, та я майже всі кошти від своєї роботи вкладала в неї, тож тепер в мене і язик не повернеться назвати її сараєм чи халупкою. Це хатинка. Це не просто хатинка, це предмет моєї гордості. Ще ж якщо враховувати, що інші служниці жили по двоє у невеличких кімнатках, то це щей можна сказати цілі хороми для мене.

- Це моя хатинка, - трохи отямившись, сказала я до принца, що вийшов із темряви до невеликого кругу світла від моєї нічної лампи, - чим завдячую вашій пізній появі біля мого скромного житла?

- Завдячуєш моїй цікавості. Тут не так багато місць, про які я б не чув і не знав. Твоє гніздечко одне з них, - вальяжно так відповіли мені.

- Тут немає нічого цікавого, ані в моєму житлі ані в мені, принце Рональде, - твердо сказала я. Не подобались мені оці його закиди в мою сторону. Я вже далеко не та самонадіяна мрійниця, і прекрасно розумію що ексцентричному принцу може бути потрібно від мене. І я далеко не попелюшка, мене заміж від великої любові точно не візьмуть. Рожевого пилку давно на очах не маю. А після сьогоднішньої тони очищеної цибулі в мене на нього вже імунітет.

- Тобі не подобається моя тут присутність? Чому? Соромишся? - запитав вельможа мене, і спокійнісінько так всівся на моє садове кресло. Його мені звідкись Ганс притягнув. Він тоді ще намагався залицятись домене, от і задарював мене всякими такими, трошки зламаними подаруночками, що правда і ремонтував і фарбував він їх сам. А я, що гріха таїти, частенько користувалася його закоханістю. Доки йому не увірвався терпець і мені не прийшлося пояснити йому коліном між ноги що в нас нічого не вийде. І все. Тепер ми друзі.

- Соромитись мені немає чого, а ваша присутність для мене тут дивна, - відповіла я, спостерігаючи за тим, як він круте в руках мою трошки зклеїну вазочку, що стояла на столику біля кресла. 

- Так я взагалі дивний, не чула? - він різко встає і разом із вазочкою підходить впритул до мене. Я роблю крок назад, - вона розбита, ось тут тріщина.

- Я знаю, я сама її клеїла, - дочогош дивна у нас розмова виходить, він знову заплутав мої думки.

- Навіщо тобі розбита ваза? чи може це якась пам'ятка? - ніяк не заспокоювався принц, знову роблячи крок до мене. А я знову крок назад.

- Це просто ваза. Вона мені сподобалась, тому я забрала її зі смітника собі і склеїла. Бачите принце, нічого незвичайного у вазі не має, так само як і в мені. Ви можете спокійнісінько іти своєю дорогою а я своєю. Я просто звичайна служниця, і саме зараз я ніг не відчуваю від втоми, і хочу просто відпочити в своїй, як ви сказали, халупці. Бо завтра мені знову доведеться увесь день готувати їжу, щоб ви та інші гості були задоволенні гостинністю нашого королівства, - швидко протараторила я. Бо вивів просто оцим наступром на мене. Я взагалі такого не допускаю. Але принцу ж коліном між ноги не даси. 

- Добре. Можеш йти відпочивати, - спокійно погодився принц. І я не вірючи своєму щастю, але не зводячи з нього очей направилась до дверей.

      Та куди там. В останню секунду він схватив мене за зап'ястя і притягнувши ближче, прошептав:

- Помиляєшся,  Ангеліна, ти ще більш цікавіша ніж ця ваза роботи східних майстрів, якій ти подарувала друге життя.

    І зник у темряві, наче й не було його тут. Тільки запах його залишився. А я пахла цибулею…