Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 3

Айлін

Я зіпсувала весілля найкращої подруги. Зганьбила себе, свою сім'ю, принизила всіх, кого люблю.

Я мрію провалитися крізь землю, але натомість слухняно повертаюся до зали, як наказав брат.

Я намагалася щось белькотати, але він би не послухав. Зробив крок до мене, смикнуть за руку і штовхнув туди, звідки прийшов сам.

Тепер у мене болить зап'ястя, але я відволікаюся на цей біль, щоб не збожеволіти. Тру шкіру і подумки прощаюсь із життям.

Немає сенсу намагатися комусь щось пояснити. Бекір поговорить із Дмитром. Митько не згладжуватиме конфлікт, він зовсім не такий. Він сміливий, це я боягузка. Потім брат розповість усе батькові.

Я захлинаюся відчаєм. Жалюгідно поскулюю і відвертаюся від натовпу гостей, які навіть не підозрюють, яка драма зараз розгортається неподалік. В мене життя руйнується. Після такого тато нас ніколи не благословить. Навіть якщо Митько звершить хадж. Навіть якщо подарує мені найщедріший у світі махр, на який у нього просто немає грошей. Навіть якщо любитиме мене так, як ніхто не ладен. Усе зіпсовано. Я все зіпсувала.

І навіть на Дмитра з його безглуздою витівкою злитися не можу. Він там зараз бореться за нас двох. А я… Я просто тварюка, яка стравила обожнюваного брата з коханим хлопцем.

Схлипую ще раз, до крові закушуючи зсередини щоку. Дивлюсь у стіну і намагаюся вирівняти дихання, але який сенс? Мій спокій нічого не змінить. А ось паніка має всі підстави.

На мої плечі лягають чиїсь руки, я підстрибую і навіть скрикую. Далеко не одразу усвідомлюю, що це Лейла. Дивлюся на її теплу усмішку і ледве стримую сльози. Моя люба, ти ж ще не знаєш, що я наробила… А коли дізнаєшся – не торкнешся більше.

Очі наповнюються вологою. Я – на останній волосині, а Лейла хмуриться і подається назустріч.

– Гей, Айко… Ти чого?

Відповісти не можу, просто мотаю головою.

Вона розкриває обійми, я в них відразу пірнаю.

Яка я жахлива... Я на її ніжність не заслуговую...

Але всупереч своїм думкам притискаюся до подруги ще щільніше. Кладу щоку на її плече, через сльози дивлюся в натовп, що гуде. Дозволяю собі маленьку слабкість, помріяти, що а раптом пронесе? Але ж ні. Ні…

Знаходжу очима тата і практично захлинаюся від сорому. Ще сильніше, коли усвідомлюю, що поруч із ним стоїть той самий бісів прокурор. У мене кров закипає, вирішую його ненавидіти. Чомусь здається, що це він відправив на мій пошук Бекіра. Інакше як брат опинився там, де ми з Митьком?

Даремно думаю про це – знову хочу провалитися крізь землю. А ще – повернутися та якось вплинути. Але як?

Заспокійливі погладжування Лейли з кожною секундою діють дедалі гірше. Мені стає відверто погано… В голову проникають думки про втечу. Тільки куди? Від себе ж не втечеш.

Дивлюся на незнайомого мені чоловіка в дорогому костюмі зі строгим обличчям і раз по раз повторюю про себе: "Навіщо ти це зробив? Навіщо ти це зробив? За те, що плуталася під ногами?"

Я не чекаю на відповідь. Запитала б – він мені в обличчя посміявся, швидше за все. Бо дурниці. Бо сама винна. Бо мені не вистачає сміливості спитати чесно: навіщо це зробила я?

З останніх сил беру себе в руки і відсторонююся. Ловлю лагідний погляд Лейляші і вимучую посмішку.

Наостанок я хочу встигнути їй показати, що люблю щиро і попри все.

– Хтось тебе образив, струмочку? – Вона тепло посміхається, тягнеться до моєї щоки і гладить. Знов збиває мене з ніг.

За одним із трактувань, Айлін – це струмок у раю. Але зараз таке звернення звучить як блюзнірство. Сьогодні мій струмок пересох. Вхід до раю точно закритий.

– Сама себе, – невміло відмахуюсь і відступаю.

Стискаю руки в тугому-тугому замку.

Бекір з Митьком наодинці на задньому дворі вже хвилин п'ять. Господи, хай вони просто говорять, а не б'ються. Будь ласка…

– Ми торт зараз різатимемо. Ідемо, станеш ближче?

Лейла не наполягає на тому, щоб я відразу викладала їй причину своєї дивної поведінки. Взагалі, дивовижно, що знайшла на мене час. Але я за це її так сильно і люблю. Вона неймовірна.

Подруга простягає мені руку, я хапаюся за неї, як за рятівне коло. Йду слідом, поки в нас над головами потихеньку гасне світло.

На наших весіллях традиції ніжно вплетені у стандартний сценарій. Я була на кількох не кримськотатарських святкуваннях. Не можу сказати, що враження вони справили на мене незабутнє. Ні, те саме, просто інша музика, алкоголь, частково їжа, більш розв'язні конкурси та танці.

Але й у нас чоловік із дружиною розрізають торт.

Лейла відпускає мене поряд з рештою своїх подружок. На відміну від мене їх не потрібно було збиратися по залі. Я стаю в маленькій групці за спиною молодят.

Продовжую відраховувати останні секунди свого життя без ганьби. Кидаю короткі погляди на страшні двері. Чекаю, коли в них з'явиться Бекір і піде до батька. А я навіть у ніжки до нього не впаду. Немає сенсу благати. Він надто чесний…