Читати книгу - "Неможливий романс , Мартіна Зоріна"

— Дідько! — вилаявся я, вдаривши рукою по залізній конструкції. Я і так спізнююся на зустріч, а тут ще й це.

Та найгірше — чекало мене попереду. Наша кабінка почала стрімко зменшуватися в розмірах, а її стіни рухатися на мене. Я почав задихатися, відчуваючи, як до горла підступає нудота. В душі оселилася тривога. Я всіляко намагався уникати подібних ситуацій, і здавалося б, у наш час — застрягти в ліфті — не більше ніж випадковість.

Я вперся рукою на одну зі стін, злегка нахилившись вперед і спробував опанувати свій страх, що заповзав в самісіньке серце. Постати перед дівчиною наляканим і жалюгідним, зовсім не хотілося.

— У Вас клаустрофобія? — Я завжди ненавидів цю слабкість, і почуття власної безпорадності в такі моменти, — Поверніться! — скомандувала дівчина, схопивши мене за руку і потягнувши на себе.

В цей момент ліфт смикнувся в черговий раз і світло включилося. Яскраве мерехтіння злегка засліпило мене, і я не відразу помітив хвилювання на обличчі дівчини.

— Сядьмо, — запропонувала незнайомка, сідаючи поруч на прохолодну поверхню. Килимків в даному ліфті не спостерігалося.

Я присів навпочіпки, все ще тримаючись за її маленьку руку, шкіра якої була теплою та гладкою наче атлас.

— Ні, сідайте поруч, — сказала вона, і вказала на вільний простір біля себе, — Ослабте трішки краватку і розстебніть верхні гудзики.

Я слухняно виконав її вказівки. Комусь іншому, я б ніколи в житті не дозволив командувати мною, але нестандартна ситуація і солодкий голос дівчини — утримували мою гордість під контролем, як і поганий норов.

 — А тепер, — вона дивилася мені в очі, — Зробимо невеличку вправу. Глибокий вдих — на раз, а потім видих — на два. Повторимо кілька разів, але не поспішаючи. — Вона говорила спокійно, лагідно, наче не заспокоювала мене, а пояснювала щось п'ятирічній дитині. — На раз — робимо вдих, на два — видих, — все твердила дівчина, схопивши мене за обидві руки та повернувшись до мене обличчям.

Тепло її долонь приємно опалило шкіру, пришвидшуючи й без того очманілий серцевий ритм. «Давно не бував у гостях в Катерини!»

 — Все в порядку. Я не боюся.

Я вирвав руки з її долонь й став возитися з краваткою. Але тремтячі руки не могли впоратися з зашморгом, роблячи мої дії хаотичними й не чіткими. Дурень!

— У кожного є слабкості. Не варто соромитися цього, — мовила незнайомка, допомагаючи мені розв’язати вузол і зняти нарешті краватку. Вона ненавмисно торкнулася моєї шиї своїми тендітними пальчиками, викликавши тремтіння по всьому тілу й дивне хвилювання у грудях.

— Не варто! — я різко схопив її за руку, відчувши розряд струму, а за ним і легке поколювання в пальцях.

— Якщо ви хвилюєтеся, що я кому-небудь розкажу про це, то будьте певні — я вмію зберігати секрети, — Її такий щирий та безневинний погляд обеззброював. — Дихайте глибше. — веліла вона, і я, змирившись зі своєю поразкою, покірно слідував порадам.

Я прикрив очі, й глибоко вдихнув та вгамувати шторм в душу не вдалося.

 Шоколадні озерця дивилися прямісінько в душу й хвилювали, а рожеві пухкі вабили.