Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Може і не радо погодилась, та і протестів не почув. За кілька хвилин ми вже заїздили у двір.

– Я швидко, але якщо тобі треба відвідати вбиральню – не соромся. Перший поверх, другі двері наліво, - промовив я і не чекаючи відповіді рушив в будинок.

За весь день одне щастя – он вона, червона тека, лежить на підвіконні. Треба Макару відписатись, хай хоч хтось спокійно до ранку спить. Вже хотів двері зачиняти, як почув шурхіт води. Добре, зачекаю трохи бідосю, та тільки всівся на диван, як вона полишила вбиральню. Кубло з гілками на голові зникло, лишилось пряме каштанове волосся до плечей, охайно пригладжене водою. На щоці багряніла пляма, вже потроху наливаючись синім, нижня губа підпухла.

– Як не прикласти холодне, до ранку ще покрасивішаєш, - мало вона йому борозен на пиці наробила. – Ось тобі банка холодного пива - нічого більш підходящого не знайду, - простягнув їй і жестом запросив на вихід. – Я Вадим, а тебе як звати?

Відповіла лише коли за ворота виїхали.

– Дарина, - у дзеркалі заднього вигляду виднілась лише залізна банка і великі очі. – Розумію, це нахабство з мого боку, та можемо сусідньою вулицею проїхати?

– Тепер ти на нього полюватимеш? – вже нічому не дивуючись спитав я.

– Ні. Сподіваюсь він вже поїхав додому, то я б свої валізи забрала. А може і телефон досі там.

Скільки там того котеджного містечка? Та хоч вздовж та впоперек! Спати вже все одно нема коли. Потрібний нам будинок виглядав темним і порожнім, ключів у неї, звісно ж, з собою не було, та і паркану у сусідів вже майже не було. Двері недобудови ламати не довелось – навстіж розкриті лишились. Скрізь самі будматеріали і  одна козяча тропа до єдиної, мабуть, більш-менш облаштованої кімнати. Одна валіза валяється, інша стоїть біля дверей. Поки Дарина шукала телефон я її лахи в багажника запхав. Вона не забарилась, слідом за мною вийшла – в  одній руці сумка, в іншій телефон. Хвилини якоїсь не вистачило, щоб з її опудалом розминутись. Хоча, як на мене – воно і на краще.

– Бігом за кермо сідай, поїхали звідси, - вчепилась мені в руку Дарина.

– Ще перегонів для повного щастя нам не вистачало, - відмахнувся я. – Сідай, а я на кілька слів затримаюсь.

– А у тебе ним що спільне?

– Нічого, навпаки. Відчуваю критичне розходження в поглядах на ключові життєві принципи.

– Ще чого вигадав! – закинула сумку на сидіння, вперла руки в боки і поруч мене стала. – Казала ж, таксі мені треба!

– Ага, таксист точно б залюбки погодився на гонитву нічною трасою.

– Та і героя б із себе не корчив, - не дала і слова вставити, завелась добряче. – Стій і тихо! – гримнула на мене і за лікоть ухопила.

Йосип драний, вона мене захищати зібралась! Ледь не розреготався, та знайома стара «беха» вже поруч гальмувала. Власник пописаної мармизи виліз з тачки єхидно посміхаючись, але до нас не наблизився, здалеку вирішив поговорити:

– Бачу, знайшов свою «псину», - кинув мені і повернувся до дівчини. - Так то я зрадник, Даша?

– А обставини які ти бачиш можна вважати компрометуючими?  - голосно озвалась Дарина. – Бо мені здається, що стояти з чоловіком біля машини трохи не те саме, що заскочити свого хлопця, коли він прутнем у роті колеги шарудить.

Стою, мовчу – все як велено, рота роззявити і не можу, бо зарегочу вголос, а таку сцену псувати шкода.

– Даша, обоє наламали дров, давай просто заспокоїмось і поговоримо.

– Не дров ти хотів наламати, Сергій, - похитала головою Дарина. – І наговорились вже, досить. Лиш одне ще не сказала: даю тобі тиждень, щоб забратися геть з квартири. Хочеш – до батьків повертайся, хочеш – тут живи, мені байдуже. Та потім, все що не забереш - на помийку винесу.

– То цей будинок ділити не будемо?

– Ні, вдавись цим борделем в нетрях , - сказала як плюнула і на мене погляд кинула. – Поїхали негайно!

– Jawohl, mein General! – вже не стримуючи сміх хвацько гаркнув я і рвучко відчинив перед нею дверцята.

Сергій стояв на безпечній відстані і був би розумніший, то й рота не розтуляв би, але ж гімно вже під самий обідок піднялось, мабуть.

– Тупа курка! – виплюнув він впівголоса.

Не перестаючи усміхатись переконався, що пані всілась та пристебнулась, тихо дверцята заблокував і рушив до розписного.

– Сам допетраєш чи озвучити?

– Нема про що балакати, забирай собі цю курву – було б за що перейматись.

Ясно-понятно, з говірких. Кивнув, за шию ухопив, тихенько тюкнув мордякою об капот кілька разів і нахилився:

– Чуєш, муфлон червонокнижний? Скачи подалі звідси і щоб на кілометр до неї не наближався. Волів би зараз в поліцію поїхати і все зафіксувати, та якщо раптом Дара тебе помилує – копти собі небо тихенько. Ти поки помрій, який варіант вона обере, та з цієї миті, щоб твої роги і здалеку їй видно не було. Ще раз поруч побачу – сам поліцію шукатимеш.

Моя машина вже ходором ходила, войовнича бідося вочевидь шукала і не знаходила спосіб приєднатись до нашої бесіди.