Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Після знайомства він запропонував випити по скляночці в найближчому барі – мав обручку на пальці, це було посеред дня, можете їхати за мною на своїй машині. Пропозиція виглядала, як невинний вияв гостинності до новоприбулої мешканки містечка. Він здавався цікавим – поки однієї ночі не з’явився в мене на порозі.

У коридорі назустріч мені йшла Кейт (панна Тернер). Вона була похмура й насуплена і спершу мене навіть не помітила. Але, порівнявшись зі мною, зупинилася, вхопила за руку й тихенько сказала на вухо:

– Вони розпитують, чи ми, бува, не зауважували за Девісом Коббом неприйнятної поведінки раніше. Довго не допитують. Усе дуже швидко.

Мені скрутило живіт від думки, що в поліції можуть бути якісь докази, що виведуть на мене. Останні дзвінки. Записи його розмов. Може, це й була причина, чому гучномовець над головою проскрипів моє ім’я.

– Усе гаразд? – запитала вона, ніби вловивши щось підозріле в моїй мовчанці.

Ми працювали одна навпроти одної, і за останні кілька місяців Кейт устигла в повсякденній метушні стати для мене «товариським обличчям». Тепер я переживала, що вона могла знати про мене забагато.

– Це все дуже дивно, – відповіла я, намагаючись скроїти таку ж розгублену міну, як у неї. – Дякую за засторогу.

Мітч Шелдон стояв біля входу до конференц-зали наче охоронець, схрестивши на грудях руки, широко розставивши ноги, ще й у військових штанях і мокасинах. Побачивши, як я наближаюся, він опустив руки.

Можна сказати, що Мітч був для мене в цій школі наставником і другом, але зараз я не знала, як реагувати на його суворий вираз обличчя.

Крізь відчинені двері позаду нього я бачила принаймні двох чоловіків у темних піджаках. Вони сиділи за овальним столом і пили каву з одноразових стаканчиків зі спіненого полістиролу.

– Що сталося? – запитала я.

– Господи, – сказав Мітч, нахилившись ближче і стишивши голос. – Вранці затримали Девіса Кобба. Його звинувачують у нападі. Я теж уперше про це чую. Преса й батьки почали дзвонити одразу, тільки-но я прийшов.

У приймальні адміністрації школи з вікнами, що виходили на головний вхід, як і казав Тео, було повно поліціянтів. Але ані тут, ані в коридорі за приймальнею, де ми зараз стояли, я не помітила жодного вчителя – тільки ми з Мітчем.

Мітч кивнув у бік дверей конференц-зали:

– Просили тебе, – він ковтнув слину. – Вони допитують усіх жінок, але конкретно тебе назвали на ім’я.

Опитування, що межує з обвинуваченням.

– Дякую, Мітчу.

Увійшовши, зачинила за собою двері. Я помилилася – у залі було троє людей. Двоє однаково одягнених чоловіків, мабуть, у їхньому підрозділі такий порядок, і жінка в цивільному.

Найближчий до мене чоловік підвівся й дещо здивовано оглянув мене.

– Лія Стівенс? – запитав він, демонструючи на поясі поліційний значок.

Мої плечі застигли.

– Так, – відповіла я, нерухомо звісивши руки, почуваючись, наче експонат на вітрині.

Він простягнув руку і представився:

– Детектив Кайл Донован.

Він був молодшим за іншого чоловіка, але якийсь елегантніший, статечніший. Тож я подумала, що саме він тут головний, незалежно від рангу. Можливо, тому, що мав імпозантну зовнішність і тримав зоровий контакт, а я упереджена. Є в мене слабинка до таких типажів.

Я потиснула руку спершу йому, а тоді, нахилившись через стіл, – старшому.

– Детектив Кларк Іґан, – представився той. У нього були посріблені сивиною бакенбарди, трохи не така міцна статура, тьмяний погляд. Він нахилив набік голову й перезирнувся з детективом Донованом.

– Елісон Конвей, – її роль досі була для мене невизначеною. Діловий костюм, русяве хвилясте волосся до плечей.

– Дякую, що погодилися з нами поговорити, – сказав Донован, ніби в мене був вибір, і жестом указав на стілець навпроти.

– Звичайно, – сказала я, сідаючи на місце й намагаючись оцінити ситуацію. – Про що йдеться?

– У нас є лише декілька запитань. Девіс Кобб. Ви з ним знайомі?

– Ясна річ, – відповіла я й заклала ногу за ногу, намагаючись триматися невимушено.

– Як давно ви знайомі? – продовжив він.

– Ми познайомилися в липні, в окружній адміністрації, коли я прийшла туди зареєструватися.

Відбитки пальців, тест на вживання наркотиків, перевірка біографічних даних. Учителі та поліція, останній бастіон незаплямованих професій. Перевіряють тільки, чи не притягався до кримінальної відповідальності. Цивільні позови до уваги не беруться. «Майже» – не має значення. Яка інтуїція? Лазівок чимало, щоб проскочити. Стільки всього не потрапляє в історію зафіксованих правопорушень та нетверезого водіння.

Девіс Кобб упорався.

– Ви потоваришували? – запитав детектив Донован.

– Не зовсім. – Я намагалася не соватися на стільці – зі змінним успіхом.

– Він коли-небудь контактував з вами безпосередньо? Телефонував?

Я прокашлялася. Ось воно. Докази, які вони мали, – причина, чому викликали мене з класу. Обережно, Ліє.

– Так.

Детектив Донован збадьорився, підвів погляд.

– З вашої згоди? Ви дали йому свій номер телефону?

– У школі є довідник із контактами вчителів. У всіх є доступ до тієї інформації.

Не лише телефони, а й адреси, як я з’ясувала.

– Коли він телефонував вам востаннє? – втрутився детектив Іґан, переходячи до суті.

Я припустила, що якщо вони запитують, то вже знають і просто чекають від мене підтвердження, доказів, що я заслуговую на довіру.

– Учора ввечері, – сказала я.

Детектив Донован не зводив із мене очей, тримаючи ручку над столом, уважно слухав, але нічого не занотовував.

– Про що ви говорили? – запитав він.

– Я не говорила з ним, – відповіла я, стиснувши губи. – Голосове повідомлення.

– І що він вам сказав у тому повідомленні?

– Я його видалила.

За порадою Еммі. Якось кілька тижнів тому вона, сердито подивившись на телефон у мене в руці, запитала, чи це знову той мудило Кобб, і після того, як я ствердно кивнула, додала: «Знаєш, ти не мусиш їх слухати. Можеш просто видаляти». Спершу ідея просто ігнорувати інформацію видалася мені дикою, але водночас ця ідея мала в собі щось страшенно привабливе – вдавати, ніби тих повідомлень просто ніколи не було.

Детектив Іґан розтулив рота, але цієї миті жінка – Елісон Конвей, роль невизначена – його випередила.

– Це траплялося часто? – запитала вона. Вони добре знали з аналізу телефонних дзвінків, що так.

– Так, – відповіла я. Склала руки на столі.