Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

На сходах ми зіткнулися з татом, який повертався з чергування в лікарні.

- Доброго ранку, тату, - одночасно проговорили ми з Олею.

- Мої принцеси! - по черзі поцілувавши нас, тато зробив крок у квартиру.

Дорогою я знову і знову озиралася, сподіваючись побачити Артема. Нерозумно, звичайно, бо знаю, що він приходить завжди з запізненням. Сьогоднішній день, мабуть, не став винятком. Я завела Олю в клас і попрямувала до свого. Подумала мигцем про те, що повинна зараз нервувати через перспективу зустрічі з однокласниками, особливо після того, що сталося вчора. Однак всередині не було жодного натяку на подібні почуття. Всі вони мені були байдужі. Ось взагалі!

Холодно привітавшись з усіма, я сіла за парту й поставила обидві сумки - одну з книжками, іншу з курткою Артема позаду себе. Дістала підручник, зошит і ручку. Відкрила потрібний параграф і спробувала повторити заданий матеріал, проте в голові був один лише зворотній відлік в ритмі серця. П'ять годин і сорок три хвилини до побачення з Артемом. Ось уже сорок дві.

- Віка, привіт! -  біля моєї парти виросла Марина.

- Привіт, Марино, - відгукнулася я.

- Не заперечуєш, якщо я з тобою сяду? - вона кивнула на порожнє поруч зі мною місце.

- Сідай, звичайно, - хмикнула я і втупилася назад в книжку.

- Віка, - Марина торкнула мене за плече, - ти вибач за вчорашнє. Щось занадто ми.

Я знизала плечима.

- Ти сьогодні така гарненька, - продовжила дівчина. - Носила б завжди так волосся, замість цієї коси.

- Спасибі.

- Слухай, - натхненно почала вона, - ти ж з Бісом, так? Ну, хто б міг подумати! А може, візьмеш мене якось з собою, коли ви всі разом зберетеся?

- Навіщо? - ледь не зашипівши від цієї його ненависної клички, поцікавилася я.

- Ну, я б хотіла перед Славою помиготіти, - схилилася до мене дівчина. Треба ж, раніше увага більшості однокласників діставалася мені перед контрольними, а тепер ось від того, що я нібито можу посприяти Марині звернути на себе увагу Слави.

- Ой, Марино, я можу, звичайно, але у нього дівчина є, - не відразу я усвідомила, що цей впевнено брешучий голос належить мені. - У них там все серйозно, так що ...

- Хто вона? Зі школи? - здійнялася дівчина.

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, але пролунав дзвінок. За мить у двері повільно впливла вчителька географії - повна жінка з рідким світлим волоссям, яке чомусь не вважала за потрібне вчасно мити.

- Дітки, доброго ран-ку, - звично подовжуючи слова, почала жінка. - Відкрийте ваші атла-си на двадцять шостій сторін-ці ....

- Не зі школи, - одними губами прошепотіла я. - Вона вже в універі вчиться. Старша за нас років на два або три.

Красиве обличчя дівчини палало від злості. А я, нічого більше на додавши, відкрила атлас і зробила вигляд, що зосередилася на темі уроку. Чомусь зараз мене охопили безбашені веселощі. Дзвінка радість від дрібної помсти, навіть не зважаючи на те, що якщо обман розкриється, мені не оминути лиха.

«Якщо хто з вас, тварюк, ще хоч подумає про неї хірню, я його так розмалюю, що мама рідна не впізнає. Зрозуміло?»

Голос так ясно звучав в моїй голові, немов Артем перебував поруч і вимовляв ці слова. Тепло, що згорнулося десь в районі сонячного сплетіння, розпливалося по всьому тілу, огортало мене немов пухова ковдра.

Бессонов-старший володів дорогим рестораном-клубом під назвою Destroyers (Руйнівники). Зрозуміло, я там ще жодного разу не була. А ось деякі однокласники примудрилися побувати і розповідали потім, як там круто. У них було кепсько з епітетами, від того уявлення про обстановку в клубі я отримувала тільки з нечисленних фото в мережі. Приглушене світло, диванчики, затягнуті в чорну і червону шкіру, столи темного дерева - нарочито подряпані, немов об них гострили ножі ....

Про Ігоря і наближених до нього ходило безліч пліток, оскільки «піднімалися» вони в дев'яності роки. А це на думку більшості людей означало обов'язкову причетність до криміналу. Однак ніхто з них жодного разу не притягувався до відповідальності. Тому чутки залишалися всього лише чутками - «кулуарними» і просоченими гіршим на світі почуттям заздрості тих, хто їх розпускав.

Час все тягнувся і тягнувся, навіть незважаючи на те, що перерви між уроками проходили  в мене дуже жваво - здається майже всі дівчата встигли за день поспілкуватися зі мною. Але, знову ж таки, вперше мене не ображало, що інтерес до мене викликаний далекою від моєї особистості причиною. Я страшенно переживала з іншого приводу - раптом Артем вже просто забув про мене. Навколо нього ж десятки дівчат набагато впевненіших і привабливіших за мене ....

Але, як виявилося, він не забув. Марина якраз ділилася зі мною своїми планами на вихідні - вона збиралася потрапити в клуб, щоб побачитись із Славою, адже він безсумнівно там буде разом з Колею і Артемом, як я побачила його самого.

Артем стояв, притулившись до обштукатуреної зовнішній стіни школи, наплювавши на те, що може подряпати куртку. Сонячні промені грали в рудувато русявому, як завжди недбало кучматому волоссі, відбивалися від металевих заклепок на куртці і ланцюгів, що звисали з пояса джинсів. Від чого у мене виникали асоціації з обладунками. І королем Артуром.

Не зважаючи на те, що хлопець був одягнений в усе чорне, мені здавалося, ніби він сяє як сонце в небі. Побачивши мене він посміхнувся - лише злегка - краєчком губ. Серце пропустило удар. На ще більш неслухняних від втоми після цілого дня на підборах ногах я незграбно зробила крок до нього, забувши про Марину.

- Привіт, Бісе, - прощебетала між тим вона, - Як справи?

- Біс я для своїх - не відповідаючи на привітання, кинув він, - Віка!

І простягнув мені букет яскраво червоних троянд. Одинадцять невеликих витончених квіток, обгорнутих в кремовий папір і перев'язаних кремовою ж атласною стрічкою. Мій перший букет. Такий чудовий, а я навіть не помітила його в руках Артема.