Читати книгу - "Здіймається буря"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Синьозірко, — почав він, шанобливо схиливши голову. — Білошторм нині був у яслах.
Ряболиця каже, що її кошенята вже готові до новацтва.
Синьозірка повільно примружила очі.
— Уже? — промурмотіла вона.
Вогнесерд чекав, що ось провідниця негайно почне віддавати розпорядження з приводу церемонії назовництва. Але сіра кішка просто дивилася на нього.
— Ем… кого ти хочеш дати їм у виховники? — несміливо запитав він.
— Виховники, — глухо відлунила Синьозірка.
Воєвода відчув, як його шерсть від хвилювання стає дибки. Але раптом очі провідниці спалахнули.
— Чи ж є хтось, кому ми можемо довірити цих безневинних кошенят? — кинула вона.
Вогнесерд здригнувся, надто вражений, щоб відповісти.
— А ти міг би їх узяти? — запитала Синьозірка. — Або Сіросмуг?
Вогнесерд похитав головою, намагаючись відігнати тривогу, яка шпигала його отруйною гадюкою. Чи ж Синьозірка забула, що Сіросмуг більше не належить до Громового Клану?
— Я… я вже маю Хмаролапа. А Сіросмуг… — слова застрягали у нього в горлі. Він трохи перевів подих і почав спочатку. — Синьозірко, єдиним вояком, якому нізащо не можна було б довірити кошенят, був Тигрокіготь, а він пішов у вигнання, пригадуєш? Будь-хто з Громових вояків стане добрим виховником для кошенят Ряболиці.
Воєвода намагався побачити на обличчі Синьозірки бодай якусь реакцію, але вона все так само дивилася на долівку.
— Ряболиця сподівається якомога швидше провести церемонію назовництва, — вперто продовжував він. — Її кошенята вже більш ніж готові. Хмаролап практично їхній ровесник, але він уже півповні як новак.
Вогнесерд схилився вперед, чекаючи на відповідь Синьозірки. Що ж, вона принаймні скупо кивнула головою і звела на нього погляд. Він не без полегшення побачив, що її плечі розслабились. І хоча погляд провідниці досі був відсутній та холодний, все ж тепер у ньому відчувалося на крихту більше тепла.
— Ми проведемо церемонію назовництва ввечері, перш ніж поїсти, — нявкнула вона таким тоном, наче й сама в це не вірила.
— То кого ти даси їм у виховники? — обережно запитав Вогнесерд. Він відчув холодок, який пробрав його до кінчика хвоста, коли Синьозірка знову заціпеніла і збентежено роззирнулася печерою.
— Сам вирішуй.
Її відповідь була ледь чутна, і Вогнесерд вирішив більше не тиснути на провідницю. Лише схилив голову і нявкнув перед тим, як вийти з кубла:
— Так, Синьозірко.
Воєвода на хвилинку присів у затінку Високого Каменя, щоб зібратися з думками. Зрада Тигрокігтя, либонь, вразила провідницю значно сильніше, аніж здавалося, адже зараз вона не довіряє взагалі нікому з вояків. Вогнесерд схилив голову і лизнув свої груди, намагаючись розворушитися. Минуло заледве чверть повні, відколи на табір напали волоцюги. «Синьозірка оклигає», — повторював він собі. А тим часом йому належало приховати її бентегу від інших котів. Якщо у Клані й без того було неспокійно, як казав Білошторм, то Синьозірка в такому стані тільки злякає їх усіх ще більше.
І досі напружений, Вогнесерд рушив до ясел.
— Привіт, Верболозо, — нявкнув він до королеви. Світло-сіра кицька відпочивала на боці біля хащ ожини, в яких лежали кошенята, насолоджуючись теплінню.
— Привіт, Вогнесерде. Як тобі воєводиться? — погляд очей королеви був лагідний, а голос товариський, не викличний.
— Гарно, — сказав Вогнесерд. А сам засмучено подумав: «Було б гарно, якби мій учень не був такою шпичкою в одному місці, або якби старійшини менше патякали про гнів Зореклану, або якби провідниця могла сама розібратися, кому слід тренувати кошенят Ряболиці».
— Рада це чути, — муркнула Верболоза і повернула голову, щоб помити спинку.
— Ряболиця десь тут? — запитав Вогнесерд.
— Усередині, — відірвавшись від свого заняття, нявкнула Верболоза.
— Дякую, — Вогнесерд пірнув до кубла в ожині. Усередині було напрочуд ясно. Сонячне світло лилося крізь прогалини у переплетених гілках, і це нагадало Вогнесердові, що треба буде підлатати дірки, перш ніж прилетять холодні вітри падолисту.
— Привіт, Ряболице, — нявкнув він. — Гарні новини! Синьозірка каже, що церемонія назовництва твоїх кошенят буде нині ввечері.
Ряболиця саме лежала на боці, по ній лазили двоє сірих кошенят.
— Ну то хвала Зореклану! — охнула вона, коли більше з кошенят, чиє хутро було поцятковане темними плямками, відштовхнулось від її боку і з силою вгатилося прямісінько в сестру. — А то ці двоє вже завеликі для ясел.
Кошенята переверталися по землі, поки не врізалися матері у спину і розпластались у хитросплетінні кінцівок. Ряболиця лагідно відвела малих убік і запитала:
— Ти вже знаєш, хто буде їхнім виховником?
Вогнесерд заздалегідь підготувався до цього питання.
— Синьозірка ще не вирішила, — відповів він. — Є якісь вояки, яким ти б віддала перевагу?
Ряболиця дуже здивувалась.
— Та ж Синьозірці краще знати, хай вона вирішує.
Вогнесерд, як і будь-який інший кіт, знав, що за традицією саме провідник Клану мав обирати виховників.
— Так, твоя правда, — сумовито нявкнув він.
Вітерець доніс до Вогнесерда запах Тигрокігтевого кошеняти, і його хутро наїжачилось.
— А де Злотоквітка? — трохи різкіше, ніж хотів, запитав він Ряболицю.
Очі королеви широко розплющились.
— Вона повела кошенят знайомитися зі старійшинами, — відповіла киця і примружилась. — Ти бачиш Тигрокігтя в його синові, правда ж?
Вогнесерд засоромлено кивнув.
— Він просто дуже схожий на батька, але на цьому все, — запевнила його Ряболиця. — Ожинок дуже гречний з іншими кошенятами, а його самого сестра постійно ставить на місце!
— Ну то й добре, — Вогнесерд повернувся. — Побачимось на церемонії, — останню фразу він нявкнув, виходячи з ясел.
— Це означає, що Синьозірка вже вирішила, коли буде церемонія назовництва? — гукнула Верболоза навздогін.
— Так, — відповів він.
— А хто буде їхнім вих…?
Але Вогнесерд чкурнув геть, не дозволяючи собі почути решту її запитання. Новина про церемонію назовництва розлетілась табором, як лісова пожежа, і кожен кіт хотів знати, хто буде тренувати новаків. Це мусить вирішити Вогнесерд, але він і досі відчував запах Ожинка, а в голові паморочилося від темних думок, які розкрили над ним свої моторошні крила.
Інстинктивно воєвода рушив до папоротей, за якими ховалась галявина медикиць. Там була Попелюшка,[1] новачка Жовтоіклої. Тепер, коли Сіросмуг вирішив жити з Річковим Кланом, Попелюшка була найближчим другом Вогнесерда. Він знав, що мила сіра киця здатна привести до ладу розбурхані та сплутані почуття, що нуртували зараз у його серці.
Кіт прискорився, опинившись серед прохолоди папоротей, і прожогом вискочив на залиту сонцем галявку. На одному її кінці у світлі сонця відблискував розколотий камінь, в якому Жовтоікла облаштувала своє кубло і склад лікарських трав.
Вогнесерд хотів уже озватися, аж Попелюшка сама вийшла зі схованої в тінях розколини. Як і завжди, радість від зустрічі з товаришкою була затьмарена болем від усвідомлення того, що покалічена лапка ніколи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Здіймається буря», після закриття браузера.