Читати книгу - "Обурливо гарна, або Ліки Його Високості, Ольга Обська · автор"

Він здався Сніжані величезним. Під два метри. У голові чомусь тут-таки народилася асоціація із суворим скандинавським богом. Могутні плечі, груди, руки — просто гора. Світле довге неслухняне волосся перехоплене ззаду тасьмою. Шевелюри тут, до речі, чомусь у всіх світлі. Але колір волосся — єдине, що було спільне у цього чоловіка з послушниками. Він виглядав набагато старшим — років під сорок. Темні втомлені очі. Складка, що залягла між брів — теж, здавалося, від втоми, а не від гніву чи роздратування. Одягнений як для походу: сіра коротка туніка, темні штани з грубої тканини, чоботи майже до колін. І головне — жодного медальйону на шиї. А це означало, що чоловік, на щастя, не з братства. Хоча, взагалі-то, поки що незрозуміло, добре це чи погано.

Як йому вдалося підійти так непомітно? Сніжана не чула звуку кроків. Він тримав за зап'ястя міцно, але не боляче. І щойно вона спробувала вивільнити руку, відразу розтиснув пальці.

— Ти хто? — чоловік дивився в очі. Єдиний з тутешніх, хто не став насамперед вирячитися на неприкриті ділянки тіла. З цієї нагоди Сніжана навіть зібралася у відповідь на його запитання назвати своє ім'я, але її випередили.

— Це та порочна діва, про яку я вам розповідав, Магістре Крайдане, — коридором до них поспішав настоятель.

А от у кого обличчя закам'яніло від гніву, так це у нього. Ну все. План Сніжани з тріском провалився.

— Не хотів бути з нею занадто строгий, але доведеться. Вона виявилася ще більш порочною, ніж я думав. Як ти вибралася з келії? — питання прозвучало як вирок, і відповіді настоятель чекати не став, зробив свій висновок: — Боюся, Магістре, діва спокусила порушити святу клятву не лише брата Йоханнеса, який привів її сюди, а й брата Паулуса, якого я залишив стерегти її.

— За ваших послушників можете не хвилюватися. Ніхто з них невинності втратити не встиг, — Сніжана ще здатна на іронію? Вона зверталася до настоятеля, але продовжувала дивитися в обличчя тому, кого він назвав Магістром. — Я не порочна діва, я цілителька, — сказала зі спокійною гідністю.

Темні очі не випускали — вивчали. Втома на мить змінилася інтересом. У Сніжані теж спалахнула цікавість. Чому його називають магістром? Настоятель звертається з повагою. Перед нею явно хтось із впливових людей цього світу.

  — Зухвалість — ще один з її пороків, — важко зітхнув настоятель. — Північниця. Що поробиш?

Сніжану вже вдруге назвали північницею. Причому зі зневагою. Пролунало як лайка. У довготелесого, якого вона замкнула в келії, теж проскочило це слово. Чому її приймають за північнмцю? Що б це могло означати? Мешканка якоїсь північної провінції?

— Вранці прибудуть сестри, щоб підготувати діву до ритуалу очищення, — повідомив настоятель Магістра. — А до ранку доведеться помістити її в карцер під магічний замок.

"Магічний замок" — звучало зловісно. Незрозуміло, що це, але, схоже, відкрити його Сніжані не до снаги. Проте слово "карцер" несподівано повернуло надію. Малоймовірно, звичайно, що Сніжану зібралися відвести до того ж приміщення, в якому відбуває покарання Йоханнес. Але, напевно, обидва карцери розташовані поруч. Може, вдасться поспілкуватись із блондинистим послушником? Як у різних історичних романах ув'язнені з сусідніх камер передавали один одному сигнали, стукаючи у стіну. Можливо, ритуал повернення додому не такий складний і Йоханнес зможе провести його навіть ось так — через стінку?

Сніжана не стала пручатися, коли настоятель і троє послушників, що незрозуміло звідки взялися, повели її в підвал. З кожною кам'яною сходинкою, що веде вниз, ставало все більш незатишно. Холодно, сиро, похмуро. Тьмяні настінні світильники траплялися дедалі рідше. І Сніжана почала боятися наступити босою ногою в якийсь слиз. Адже в підвалі напевно є і пліснява. Але треба віддати належне чи то настоятелю, чи то послушникам — кам'яна підлога хоч і була крижаною, але цілком чистою. Мабуть, за порядком у обителі ретельно стежили.

Перед Сніжаною відчинили одні з дверей, яких у підвалі було не так і мало, і щойно вона зайшла, зачинили. Непроглядна темрява захопила в свої тісні обійми. Здавалося, навіть дихати стало важко. Протягом кількох секунд було чути якісь приглушені звуки — мабуть, настоятель порався з магічним замком, а потім — оглушлива тиша. Моторошно. Але першим ділом в душі чомусь ворухнувся не страх, а співчуття. Бідолашний Йоханнес! Йому в цьому пеклі три дні сидіти. Так і з глузду можна з’їхати.

Сніжана намацала горизонтальну поверхню — щось подібне до лави, і присіла. Зачекала деякий час, щоб настоятель і послушники пішли, і почала стукати у стіну.

— Гей, Йоханнесе, ти мене чуєш?

Мабуть, не чув. У відповідь звуків не було. Сніжана не втрачала надії. Не менше години бродила карцером, орієнтуюсь навпомацки, стукала у всі стіни і навіть по підлозі, але марно — ніхто не відгукувався. Ще один її план з тріском провалився.

Вона повернулася на лаву і сіла, обхопивши коліна. Що робити? Як вибиратись? Рішення не було. Секунди зливалися в хвилини. Думки понесло рікою, в голові почав спливати вчорашній день. Зранку все було як завжди — заняття, заняття, заняття, а потім знову заняття, а ввечері — додаткові заняття. Сніжана повернулася до своєї кімнати у гуртожитку лише близько восьмої. І ось тут на неї чекав сюрприз — батько.

Вже багато років, відколи померла мама, вони з батьком бачилися дуже рідко. Тато жив за містом у гарному сучасному котеджному селищі зі своєю новою родиною. Якось так вийшло, що після смерті мами він дуже недовго залишався сам. Одного разу, через три місяці, як її не стало, він привів додому жінку з дитиною і, з винуватою усмішкою, представив своєю новою дружиною. Зведена сестра, Олена, була на пару років молодша за Сніжану. Дівчинка хвороблива і тому трохи розпещена. Атмосфера в будинку стала якоюсь незатишною, напруженою. Сніжані здавалося, батько став її цуратися. Чи то соромився дочки, чи, може, свого вчинку. Хоча в них і раніше у відносинах не було особливої теплоти. Сніжана сама попросилася переїхати до бабусі. Батько відпустив її з полегшенням, ніби чекав від неї такого кроку. Тоді їй було одинадцять. І було по-дитячому трохи прикро, що тато віддав перевагу новій дочці. Але згодом образа минула. Вони просто звели спілкування до мінімуму, стали майже чужими людьми.