Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

Я маю трохи розповісти про Бориса, оскільки він цікавий персонаж і був моїм близьким другом протягом тривалого часу. Це був великий, войовничий чоловік років близько тридцяти п'яти. Раніше він був вродливим, але відколи захворів, то надзвичайно розтовстів від перебування в ліжку. Як і у більшості російських біженців, його життя було сповнене пригод. Його батьки, вбиті в часи революції, були заможними людьми, а під час війни він служив у Другому сибірському стрілецькому полку, який, за його словами, був найкращим полком російської армії. Після війни він спочатку працював на фабриці з виробництва щіток, тоді вантажником у «Ле Аль[39]», потім посудомийником і зрештою дослужився до офіціанта. Борис захворів, коли працював у «Отель Скріб[40]» і отримував сто франків чайових на день. Він мріяв стати метрдотелем, назбирати п'ятдесят тисяч франків і відкрити маленький елітний ресторан на правому березі.

Борис завжди говорив про війну як про найщасливіший час свого життя, війна і військова служба були його пристрастю. Він прочитав незліченну кількість книжок про стратегію та військову історію й міг розповісти все про теорії Наполеона, Кутузова, Клаузевіца, Мольтке і Фоша. Усе, пов'язане з армійською службою, приносило йому задоволення. Кав'ярня «Клозері де Діла[41]» на Монпарнасі була його улюбленою просто тому, що перед нею стояла статуя маршала Нея[42]. Згодом ми з Борисом іноді разом ходили на вулицю дю Коммерс. Якщо ми добиралися на метро, Борис завжди виходив на станції «Камбронн» замість «Коммерс», хоча «Коммерс» була ближче: йому подобалася асоціація з генералом Камбронном, якого закликали здатися під Ватерлоо, але той відповів тільки «Merde!»

Єдиним, що лишилося в Бориса від революції, були медалі й кілька фотографій його колишнього полку. Їх він зберіг, коли все інше вже лежало в ломбарді. Майже щодня він розкладав світлини на ліжку й розповідав про них:

— Voilà, топ аті[43]. Ось я на чолі моїх хлопців. Чудові, кремезні чоловіки, правда? Не те, що ці дрібні щури французи. Командир роти з двадцяти людей — непогано, еге ж? Так, командир роти Другого сибірського стрілецького полку, а батько мій був полковником.

Ah, mais, топ ami[44], ці життєві злети й падіння! Командир роти російської армії, а потім — пшик! Революція — і зникло все до копійки. У 1916-му я зупинявся на тиждень в «Отель Едуар Сет[45]», а вже в 1920-му я намагався влаштуватися туди нічним сторожем. Я працював нічним сторожем, комірником, мийником підлоги, посудомийником, вантажником, прибиральником туалетів. Свого часу я давав на чай офіціантам, а потім офіціанти давали на чай мені.

Ох, але я знав, що означає жити як джентльмен, топ аті. Кажу це не щоб похвалитися, але якось я намагався порахувати всіх своїх коханок і нарахував більше двохсот. Так, щонайменше двісті... Що ж, ça reviendra[46]. Перемагає той, хто б'ється найдовше. Головне — це відвага! І так далі, і таке інше.

Борис був дивною, мінливою натурою. Він завжди хотів назад в армію, але працював офіціантом достатньо довго, щоб перейняти світогляд офіціанта. Ніколи не мігши заощадити більше за кілька тисяч франків, він не сумнівався, що зрештою відкриє свій ресторан і стане заможним. Усі офіціанти, як я дізнався згодом, говорили й думали про це — так вони примирялися з тим, що були офіціантами. Борис цікаво розповідав про життя готелю:

«Робота офіціанта — це азартна гра, — казав він. — Ти можеш померти в злиднях, а можеш заробити статок за рік. Тобі не платять зарплатню, ти залежиш від чайових — десять відсотків від рахунку плюс комісія від виробників вина за корки від шампанського. Іноді чайові величезні. Бармен у „Максім'з[47]“, наприклад, отримує п'ять сотень франків на день. У сезон навіть більше п'яти сотень... Я сам отримував щодня двісті франків у готелі в Біарріці[48], коли був сезон. Тоді весь персонал, від адміністраторів і до плонжерів, працювали по двадцять одну годину на добу. Двадцять одна година роботи й дві з половиною години в ліжку, і так цілий місяць. Втім, це того вартувало: двісті франків на день.

Ніколи не знаєш, коли тобі поталанить. Якось в „Отель Руаяль[49]“ американській клієнт покликав мене перед обідом і замовив двадцять чотири коктейлі з бренді. Я приніс йому їх усі разом на таці, двадцять чотири склянки. „Тепер, гарсоне, — сказав клієнт (він був п'яний), — я вип'ю дванадцять і ти вип'єш дванадцять, і якщо після того зможеш дійти до дверей, отримаєш сто франків“. До дверей я дійшов, і він дав мені сто франків. Кожну наступну ніч шість днів поспіль він приходив знову, дванадцять коктейлів з бренді, а тоді сто франків. Кілька місяців потому я чув, що його видали на вимогу американську уряду за розтрату. Є в них щось хороше, тобі не здається, у цих американцях?»

Мені подобався Борис, і нам було цікаво разом за грою в шахи чи розмовами про війну й готелі. Борис часто пропонував мені стати офіціантом. «Тобі пасуватиме таке життя, — казав він. — Це непогано, коли в тебе є робота, сто франків на день і гарна коханка. Ти кажеш, що хочеш писати. Писати — то дурниця. Є тільки один спосіб заробляти на книжках: одружитися на доньці видавця. Але з тебе вийде хороший офіціант, якщо зголиш ці вуса. Ти високий і говориш англійською — це головне, що потрібне офіціанту. Дочекайся, поки я зможу зігнути цю прокляту ногу, топ ami, і тоді, якщо ти колись не матимеш роботи, приходь до мене».

Зараз, коли в мене закінчувався строк оренди й підступав голод, я згадав про обіцянку Бориса й вирішив одразу ж його розшукати. Я не сподівався стати офіціантом так легко, як він обіцяв, але, звісно, я знав, як мити посуд, і він, напевно, міг би знайти мені роботу на кухні. Якось Борис говорив, що посудомийників найбільше потребують улітку. Було великим полегшенням згадати, що я маю бодай одного впливового друга, на якого можна покластися.

Розділ 5

Нещодавно перед тим Борис дав мені адресу на вулиці дю Марше де Блан Манто[50]. Він написав тільки, що «справи йдуть