Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 6

За два дні роботи з Мирославом Богдан зрозумів одну вкрай парадоксальну річ.

Чим краще Богдан ставився до хлопця, тим більше він тріпав йому нерви. Зате варто було накричати, пригрозити, відповісти на шпильку шпилькою, а не м'якесеньким зауваженням, щоб поменше балакав, як Мирослав відразу ставав шовковим і поступливим.

Ефект тривав, звичайно, не так довго, як хотілося Богданові, але залежність простежувалася чітко та однозначно.

Він розкрив цей поведінковий колапс Мирослава і… Все. На тому зупинився.

Вирішив більше про це не думати.

У четвер Мирослав провів у його кабінеті годину, і весь цей час методично вписував у планер Богдана зустрічі із запрошень, послань та документів. Таку роботу без проблем зробила б його секретарка, Зіна. Тоді Богдан про це не подумав, будучи не в собі після інциденту в ліфті, тож доручив стажеру завдання, яке першим спало на думку. Виділив для нього місце з іншого боку столу, а сам сів у крісло, намагаючись тримати своє обличчя під контролем.

Все йшло добре, але під кінець першої години Мирослав, напевно, все ж занудьгував.

Він дозволив собі кілька хамських ремарок.

Одна з них звучала так:

— І це те, чим ви зазвичай займаєтесь? — саркастично поцікавився Мирослав, тримаючи між пальцями аркуш паперу.

Богдан роздивився у ньому запрошення на конференцію з клімату міської екосистеми. Впізнав, бо послання надрукували на яскраво-зеленому тлі з хмаринками та сонечком зверху. Дуже мило.

— Я просив твою оцінку? — крізь зуби поцікавився він.

— Я просто цікавлюся, — хмикнув Мирослав. — І в цьому ж суть, так? — Він відкинувся на спинку крісла, знову ставши тим розслабленим хлопцем, з яким Богдан зустрівся у приймальні. — Ви повинні пояснювати мені, як працює наше самоврядування…

— Я тобі нічого не винен, ясно?

Богдан різко вдарив кульковою ручкою об стіл.

Що за нестерпний хлопець? От би його… Його що? Провчити? Виховати нормальні манери? Мабуть, вже пізно. Тож Богдан випровадив Мирослава за двері, усвідомивши, що в його присутності нездатний сконцентруватися ні на чому, крім, власне, обличчя стажера.

І от біда, через це обличчя погані думки так і лізли в голову.

Того дня Богдан не надав особливого значення поведінці Мирослава, але історія повторилася й у п'ятницю.

Вперше вони перетнулися біля кабінету: Богдан поспішав на слухання до міськради, а Мирослав піднімався сходами. Руки він знову тримав у кишенях, але замість шкірянки одягнув джинсову куртку. Його сідниці вона абсолютно не прикривала, і Богдан — зовсім похапцем, поки ніхто не дивився — озирнувся, перш ніж спуститися на поверх нижче. По дорозі він міркував, що з Мирославом могло вийти щось цікаве, якби вони зустрілися раніше.

Хоча навіть тоді Богдан зустрічався із хлопцями обережно. Місцевих намагався уникати, партнерів шукав переважно в інших містах, заздалегідь закидав вудку, вибирав у додатку когось симпатичного, домовлявся про зустріч та чудово проводив час після справ. Своїм партнерам Богдан про себе нічого не розповідав, а якщо ті виявляли настирливість, то ще й брехав, щоб відвести їх у зовсім інший бік від правди. Він представлявся художником, танцівником, юристом, навіть ученим-математиком. Гарний був час…

— У вас взагалі немає бажання на байку покататися? — Цим питанням Мирослав зустрів його за дві години.

— Тобі що, на пари не треба? Стирчиш тут цілий ранок.

Богдан церемонно відчинив для Мирослава двері й увійшов до кабінету другим.

Він побачив, як його стажер без роздумів сів на диван, закинувши ногу на ногу. Швидко освоївся.

— Ні, у мене сьогодні друга зміна. Ну так?

Богдан мляво відреагував на спробу втягнути його в розмову про мотоцикли.

Він взагалі не хотів нікого бачити, сподівався, що Мирослав поводитиметься адекватно, дасть можливість спокійно подумати над купою проблем, які необхідно вирішити. Місто. Люди. Місцеве, трясця, самоврядування. Під опікою Богдана перебувало ціле місто, а він про свої сексуальні пригоди розмріявся. Подібний настрій у нього найчастіше з'являвся саме після слухань депутатів.

— Що? — заморочено озвався Богдан, відчиняючи вікно. — Сідай за стіл і працюй з планером.

— Це нудно, — скривився Мирослав. — Ви так і не відповіли.

«Господи, за що мені ця кара?» — промайнуло в думках Богдана.

Не збирався ж Мирослав щодня діставати його недоречними пропозиціями?

Як він це взагалі собі уявляв, чорт забирай?

— Так, Мирославе, — цього разу жертвою став степлер — Богдан натиснув на нього набагато сильніше, ніж потрібно було, щоб проколоти документ. — Пішов геть. До понеділка. Давай піднімайся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно