Читати книгу - "Віщі сестри, Террі Пратчетт"

Блазень хвилю повагався, стискаючи в руці карту, але здолав напад паніки і швидко викрутився: 

— По-моєму, дядечку, — пропищав він, — в тобі запитань більше, ніж того летючого насіння-крутилок у кленодубі. 

Кухар розслабився. 

— Ну добре, — вимовив він, ще не зовсім заспокоєний. Аби це заспокоєння стало остаточним, блазень надалі програв йому тричі поспіль. 

Служник тим часом відсунув щиток з оглядової щілини у хвіртці, що була частиною замкової брами, й визирнув назовні. 

— Хто це тут стукає без? — прогарчав він. 

Солдат, хоч і мокрий, як курка, та переляканий, мов заєць, усе ж завагався. 

— Без… Без чого? — перепитав він. 

— Якщо збираєшся й далі мене діставати, то, кістка тобі в горлянку, сидітимеш там без нічого весь день, — спокійно відповів служник. 

— Ні!!! Я маю негайно побачити герцога! — ревнув солдат. — В околицях вештаються відьми! 

Служник хотів жартома відповісти щось на кшталт «Ну так яка ж пора року» або «От і мені б із ними повештатися», але побачив вираз обличчя солдата й затнувся. Людина з таким обличчям не вловила б солі жодного жарту. Це було обличчя того, хто бачив речі, недозволенні для споглядання смертним… 

— Відьми? — спитав лорд Шельметь. 

— Відьми? — спитала герцогиня. 

В пронизаних протягами коридорах голос, не гучніший за вітерець, що пролітає крізь замкову щілину на іншому кінці палацу, проте сповнений надії, повторив: «Відьми!» 

Ті, Хто Можуть Бачити Сутність Речей… 

— Ми пхаємо носи не в свою справу, ось що, — сказала Бабуня Дощевіск. — І нічого доброго з того не вийде. 

— Це так романтично, — на всі груди видихнула Маґрат. 

— У-тю-тю, — всміхнулася Тітуня Оґґ. 

— Так чи так, — вказала Маґрат, — ти вбила того огидного типа! 

— Нічого подібного. Я тільки підштовхнула… звичайний хід речей, — Бабуня Дощевіск насупилася. — Він не вмів виявляти повагу до інших. Якщо людина втрачає повагу, вона потрапляє в біду. 

— Крекс-пекс-фекс, доводилося чути про таке? 

— Той перший чоловік передав нам малюка, щоб урятувати! — закричала Маґрат. — Він сподівався, що ми його вбережемо! Це ж очевидно! Це доля! 

— Ах, очевидно, — пробурмотіла Бабуня. — Мені теж очевидно, що це очевидно. Проблема в тому, що очевидність речей не обов’язково означає їх істинність. 

Вона зважила корону в руках. Та видавалася дуже важкою — і справа була не тільки в банальних фунтах та унціях. 

— Авжеж, але справа в тому, що… — почала Маґрат. 

— Справа в тому, — урвала її Бабуня, — що незабаром тут буде пошукова команда. Це будуть серйозні люди. І шукатимуть вони теж серйозно. Серед їхніх пошукових прийомів будуть, наприклад, «знесення стін» і «спалення стріх». І… 

— Як нас малесенький, сю‑сю-сю? 

— І, Ґіто, я глибоко переконана, що всім нам буде значно краще, якщо ти припиниш це белькотіння! — просичала Бабуня. 

Вона відчувала, що звичний спокій ось-ось її покине. Її нерви завжди викидали коники, коли вона не знала, що робити. До того ж вони вже повернулися до будиночка Маґрат, і Бабуню неймовірно дратувало його убрання. Маґрат вірила в мудрість Природи, ельфів, оздоровчу силу кольорів і зміни пір року та купу інших дурниць, які Бабуня Дощевіск вважала дитячими фантазіями. 

— Не вчи мене, як доглядати за дітьми, — неголосно огризнулася Тітуня Оґґ. — У мене їх п’ятнадцятеро, не забула? 

— Я тільки кажу, що нам треба добре все обміркувати, — відповіла Бабуня. 

Певний час решта двоє уважно спостерігали за нею. 

— Ну? — не витримала Маґрат. 

Пальці Бабуні вибивали дріб по краєчку корони. Вона суворо наморщила чоло. 

— По-перше, його треба звідси забрати, — сказала нарешті вона і здійняла руку. — Ні, Ґіто, я не сумніваюся, що твоя хатинка має ідеальний вигляд і все таке, але там небезпечно. Він має бути десь подалі звідси, якомога далі, там, де ніхто не знатиме, хто він такий. А ще ж у нас є це, — вона перекинула корону з руки в руку. 

— Ну, тут усе просто, — сказала Маґрат. — Я маю на увазі, сховаймо її під якоюсь каменюкою чи якось так. Це легко. Не те що сховати немовля. 

— Нічого подібного, — заперечила Бабуня. — Річ у тому, що навколо повно немовлят, і всі вони на одне лице — але я дуже сумніваюся, що в цій місцевості повно корон. До того ж ці штуки вміють зробити так, щоб їх знайшли. Вони наче приманюють людський розум. От побачиш: сховай її під отією брилою — і за тиждень цю брилу обов’язково хто-небудь «випадково» переверне. 

— Твоя правда, так і є, — палко погодилася Тітуня Оґґ. — Скільки разів уже таке бувало: впустиш у море якогось чарівного персня, причому в найглибшому ж місці, а потім повертаєшся додому з’їсти шматочок палтуса — і ось воно! 

Цю інформацію відьми обміркували в тиші. 

— Ніколи такого не бувало, — раптом роздратовано сказала Бабуня. — Особливо з тобою. Так чи йнак, він схоче повернути корону. Якщо вона належить йому по праву, звичайно. Монархи просто-таки нетямляться від своїх корон. А ти, Ґіто, часом кажеш таке, що… 

— Я приготую чай, гаразд? — жваво сказала Маґрат і зникла на кухні. 

Дві старші відьми лишилися сидіти по різні боки столу, зберігаючи колюче, проте ввічливе мовчання. Нарешті Тітуня Оґґ сказала: 

— А вона непогано тут усе поприкрашала, еге ж? Квіточки, все таке. Як звуться ці штукенції на стінах? 

— Піктуграми, — процідила Бабуня. — Чи якось так. 

— Творчо, — ввічливо сказала Тітуня Оґґ. — І всі ці мантії, й чарівні палички, і все таке. 

— Прогрес, — зневажливо чмихнула Бабуня Дощевіск. — Коли я була така ж мала, ми мусили радіти шматкові воску та парі шпильок. В ті дні ми мали творити власні чари. 

— Відтоді багато водиці спливло, — сказала Тітуня Оґґ голосом, просякнутим життєвим досвідом, і кілька разів акуратно гойднула дитя, заспокоюючи його. 

Бабуня Дощевіск шморгнула. Тітуня Оґґ тричі була заміжня і правила цілим племенем своїх дітей та онуків, розкиданих по всьому королівству. Звичайно, насправді відьмам не заборонялося виходити заміж. Бабуня мирилася з цим — хоч і неохоче. Вкрай неохоче. Вона знову несхвально шморгнула; це була помилка. 

— Чим це пахне? — здивувалася вона. 

— Ой, — сказала Тітуня Оґґ, обережно перекладаючи дитину. — Мабуть, піду до Маґрат та попитаю, чи є в неї якесь чисте шмаття. 

Бабуня лишилася сама. Як будь-хто, хто залишається сам-один у чужому домі, вона почувалася незручно, тож відчула нестримне бажання проглянути книжки над сервантом або перевірити, чи добре протерто пил на каміні. Проте натомість вона все продовжувала крутити в руках корону. І корона знову видалася їй більшою й важчою, ніж могла бути насправді. 

Спіймавши поглядом своє відображення в дзеркалі над каміном, вона опустила очі на корону. Корона спокушала. Вона ледь не благала приміряти її. А чом би й ні? Відьма переконалася, що в кімнаті більше нікого немає, одним рухом скинула капелюха і прилаштувала корону на голову. 

Розмір здавався ідеальним. Бабуня гордовито виструнчилася і зробила сповнений королівської величі жест десь у напрямку каміна. 

— Сю ж хвилину, — промовила вона, зарозуміло дивлячись на годинник прадідівських часів, — наказую: голову йому з плечей! 

Вона кровожерно всміхнулася. 

І заніміла, почувши крики, і грім кінських копит, і смертоносний посвист стріл, і вологий, але міцний звук від входження вістря списа в плоть. В її голові котилися атака за атакою. Мечі однаково безжально вгризалися в щити, чи в інші мечі, чи в кості. Кожної секунди в її