Читати книгу - "Зелений дім"

Його лисий череп здавався вологим, худе обличчя усміхалося до черниць.

— Сідайте, доне Фабіо, — запропонувала ігуменя. — Дякую, що ви прийшли. Подайте стілець сеньйорові губернатору, мати Анхеліко.

Дон Фабіо сів, і ліхтарик, що звисав з його лівої руки, засвітився, окреслюючи жовтаве коло на килимку з чамбіри[8].

— Їх уже пішли шукати, — повідомив губернатор. — І лейтенант пішов. Не переймайтесь так, їх напевне знайдуть ще сьогодні вночі.

— Подумайте лишень, доне Фабіо, ці бідні створіннячка полишені зараз напризволяще, — зітхнула начальниця. — Добре, що хоч дощу немає. Коли б ви знали, як ми налякались.

— Але як це сталося, мати? — спитав дон Фабіо. — Мені й досі не віриться.

— Це вона їх не встерегла. — Мати Анхеліка вказала пальцем на Боніфацію. — Покинула їх самих і пішла до каплиці. Напевне, забула замкнути хвіртку.

Губернатор поглянув на Боніфацію, обличчя його набрало суворого, скорботного виразу. Але за мить він усміхнувся й запитально подивився на ігуменю.

— Дівчатка ж іще нічого не тямлять, доне Фабіо, — знову зітхнула ігуменя. — Вони не мають відчуття небезпеки. Це нас найбільше турбує. Якийсь нещасний випадок чи дикі звірі…

— Ой, ці дівчатка, — скрушно мовив губернатор. — От бачиш, Боніфаціє, ти повинна бути уважнішою.

— Моли бога, аби з ними нічого не сталося, — сказала ігуменя. — Інакше все життя тебе мучитимуть докори сумління.

— А черниці не чули, як вони вийшли? — спитав дон Фабіо. — Через селище вони не проходили. Мабуть, пішли лісом.

— Дівчата вибралися через садову хвіртку, тому ми нічого й не почули, — пояснила мати Анхеліка. — Вкрали у цієї дурепи ключі.

— Не називай мене дурепою, матусю, — втрутилась Боніфація, розплющуючи очі. — Вони не вкрали.

— Дурепа, викінчена дурепа, — не вгавала мати Анхеліка. — Ще сміє заперечувать. І не називай мене матусею.

— Я відімкнула їм двері, — прошепотіла Боніфація, ледве розтуляючи рота. — Я допомогла їм утекти. Бачиш тепер, що я не дурепа?

Дон Фабіо й ігуменя витягли шиї у бік Боніфації, мати Анхеліка закрила й відкрила рота, а тоді захрипіла, на мить утративши здатність говорити.

— Що ти кажеш? — нарешті вимовила вона. — Ти допомогла їм втекти?

— Так, матусю, — кивнула головою Боніфація. — Я їм допомогла.

— Ти знову посмутнів, Фусіє, — озвався Акіліно. — Не треба так, хлопче. Краще побалакай зі мною трохи, то й сум тобі минеться. Може, врешті розповіси мені, як ти втік?

— Де ми, старий? — спитав Фусія. — Ще багато лишилося до Мараньйону?

— Ми вже давно випливли на нього, — сказав Акіліно. — Ти й незчувся, бо спав, як немовля.

— Вночі випливли? — здивувався Фусія. — Чому ж я не відчув бистрини?

— Було так ясно, немов на світанку, — сказав Акіліно. — Кажу тобі, небо зоряне, погода чудова, тиша, ніде анітелень. Удень тут ще можна зустріти рибалок, іноді шлюпку з гарнізону, а вночі безпечніше. І чого б це ти мав відчувати бистрину, коли я знаю тут кожну течію напам’ять? Ну, не супся, Фусіє. Якщо хочеш, то можеш сісти, ти, мабуть, добряче впарився під цими ковдрами. Довкола немає нікого, ми господарі річки.

— Ні, так мені буде краще, — заперечив Фусія. — Бо від холоду мене аж трясе.

— Гаразд, старий, як хочеш, — мовив Акіліно. — Ну, розкажи мені тепер про свою втечу. За що тебе туди запроторили? Скільки років тобі було?

Він, Фусія, вчився колись у школі, і тому, коли він підріс, турок дав йому невелику роботу в своїй крамниці. Працював у турка рахівником; вів дві товсті книги, одна називається дебет, а інша кредит. І хоча тоді Фусія був ще цілком порядною людиною, бажання розбагатіти тьмарило йому голову. А як він на всьому заощаджував, голодував, їв лише раз на день, жодної цигарки, жодної чарочки. Хотів назбирати грошенят, щоб розпочати якусь справу. Але так уже ведеться в тому житті: турок вбив собі в голову, що Фусія краде, а це була чистої води брехня. Ніхто не хотів вірити, що він — чесна людина, і його запроторили до камери, де сиділи два бандити. Хіба це не найбільша несправедливість під сонцем, старий?

— Але про це ти вже розповідав, коли ми відпливали з острова, Фусіє, — нагадав Акіліно. — Мені цікаво, як ти втік.

— Ось цією відмичкою, — сказав Чанго. — Її зробив Ірікуо з дроту, який він виламав з сітки ліжка. Ми вже пробували, відчиняє двері без жодного шуму. Хочеш подивитись, япончику?

Чанго був найстарший серед них, він сидів за якісь там справи з наркотиками і до Фусії ставився приязно. Ірікуо натомість завжди з нього насміхався. Той гад багатьох людей обдурив байками про якусь спадщину, старий. Це він придумав план втечі.

— І пішло гладко? — спитав Акіліно.

— Піде гладко, — запевнив Ірікуо. — Хіба ви не знаєте, що на Новий рік усіх відпускають? В коридорі залишається тільки один тюремник, треба забрати в нього ключі, поки він не встигне кинути їх за грати. Усе залежить від цього, хлопці.

— Відчиняй же нарешті, Чанго, — сказав Фусія. — Я вже не можу витримати, Чанго, відчиняй.

— Тобі, япончику, краще залишитися, — порадив Чанго. — Рік минає швидко. Нам немає чого втрачати, але якщо діло не вигорить, тобі буде кепсько — ще пару років накинуть.

Та Фусія і вони вийшли. Коридор був порожній, тільки біля гратчастих дверей спав наглядач з великою пляшкою в руці.

— Вгатив я його ніжкою від ліжка, і він повалився на підлогу, — сказав Фусія. — Здається, я вбив його, Чанго.

— Хутчій, дурню, ключі вже в мене, — крикнув Ірікуо. — Зараз треба перебігти через подвір’я. Ти витяг у нього револьвер?

— Пусти мене вперед, — звелів Чанго. — Ті, що біля воріт, теж, мабуть, п’яні, як і цей.

— Але вони були тверезі, старий, — сказав Фусія. — Їх було двоє, грали в кості. Ну й повитріщувалися вони, коли побачили нас.

Ірікуо наставив на них револьвер: або нехай відчиняють ворота, або смерть, чорт забирай. І хай спробують лише роззявити рота, він продірявить їх кулями, всю обойму випустить.

— Зв’яжи їх, япончику, — звелів Чанго. — Їхніми власними пасками. І запхай їм у пельки по галстуку. Жвавіше, япончику, жвавіше.

— Ключі не підходять, Чанго, — сказав Ірікуо. — Жоден не підходить. Горимо, хлопці. На самому порозі ловимо облизня.

— Який-небудь повинен підійти, пробуй далі, — квапив його Чанго. — Що ти робиш, навіщо б’єш їх ногами?

— Ай справді, Фусіє, навіщо ти бив їх ногами? — спитав Акіліно. — Не розумію, в таку хвилину людина думає тільки про втечу.

— Я страшенно лютий був на всіх тих псів, — відповів Фусія. — Не уявляєш собі, старий,