Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Нам слід частіше зустрічатись, отче. Може, мені вдасться навернути вас у Марксову віру.

— Ви маєте щось із Маркса тут на полицях?

— Ну звісно.

— «Das Kapital»?[7]

— Еге ж. І «Капітал». Онде він. Я давно вже нічого з цього не читав. Сказати вам правду, там є чимало такого, що завжди здавалося мені… ну, далеким чи що… Приміром, усі оті цифрові викладки щодо промислової революції в Англії. Гадаю, і в Біблії вам трапляються нудні місця.

— Хвалити Бога, від нас не вимагають вивчати Книгу Чисел чи Второзаконня. Що ж до Євангелій, то це зовсім не нудна матерія.

— Знаєте, отче, ви нагадуєте мені вашого предка. Він так само вірив рицарським романам, які навіть за його часів були вже безнадійно застарілі…

— Я за все життя не прочитав жодного рицарського роману.

— Зате й далі читаєте оті свої старезні богословські книжки. Для вас вони те саме, що рицарські романи для вашого предка. Ви вірите їм не менше, ніж він вірив тим романам.

— Але ж голос церкви не підвладний часові, Санчо.

— Е ні, отче, ще й як підвладний. Ваш Другий Ватіканський собор визнав застарілим навіть святого апостола Іоана.

— Що за нісенітниця!

— Ви ж більше не проказуєте в кінці меси його слова: «Він у світі був, і світ через Нього постав, але світ не пізнав Його».

— Ну, я ж часом заглядаю до церкви наприкінці меси… аби побачити, чи там немає кого з моїх…

— Я й тепер проказую ці слова.

— Але не вголос. Єпископ не потерпів би такого. Ви достоту як ваш предок, що читав свої рицарські романи потайки, і ніхто, крім його небоги й лікаря, про це не знав, аж поки…

— Ну що за нісенітниці ви сьогодні мелете, Санчо!

— …аж поки він вирушив верхи на Росінанті здобувати рицарські звитяги у світі, що давно вже не вірив тим давнім казкам.

— У супроводі невігласа на ім’я Санчо, — відказав отець Кіхот трохи роздратовано й одразу ж пошкодував про це.

— Атож, у супроводі Санчо, — підтакнув мер. — А чому би й ні?

— Єпископ навряд чи відмовить мені, якщо я попрошу про невеличку відпустку.

— Вам же треба поїхати до Мадріда й купити собі уніформу.

— Уніформу? Яку уніформу?

— Лілові шкарпетки, монсеньйоре, і ліловий… як він зветься, отой слинявчик, що його носять на грудях під коміром?

— Pechera[8]. Дурниці. Ніхто не примушуватиме мене носити лілові шкарпетки і…

— Ви ж солдат церковного війська, отче. І не повинні нехтувати знаками відмінності.

— Я не просив, щоб мене робили монсеньйором.

— Ви можете, звісно, взяти відставку й залишити те військо.

— А ви можете взяти відставку в своїй партії?

Обидва випили ще по чарці горілки, і між ними запала приязна мовчанка, коли так добре думається кожному про своє.

— Як ви гадаєте, отче, ваша машина довезла б нас до Москви?

— Росінант надто старий для такого. Він вийде з ладу десь по дорозі. Та й єпископ навряд чи визнає Москву слушним місцем для моєї відпустки.

— Ви ж більш не підлягаєте єпископові, монсеньйоре.

— Але ж і Його Святість… А ви знаєте, от до Рима Росінант нас, мабуть, довіз би.

— Рим мене аніскілечки не вабить. Нема там на що дивитись — самі лілові шкарпетки.

— У Римі, Санчо, мер комуніст.

— Я не симпатизую єврокомуністам так само, як ви — протестантам. Що з вами, отче? Ви нібито чимось засмучені.

— Це горілка винна: спочатку збудила в мені мрію, а потім згасила її.

— Не журіться. Просто ви незвичні до горілки, і вона вдарила вам у голову.

— Але чому спершу така солодка мрія… а потім — розпач?

— Я знаю, про що ви. Горілка й на мене так діє, коли трохи переберу. Я проведу вас додому, отче.

Біля дверей отця Кіхота вони стали прощатися.

— Ідіть і трохи полежте.

— Тересі це видасться досить дивним о такій порі. До того ж я ще не розгортав сьогодні требника.

— Але ж тепер це зовсім не обов’язково, правда?

— Мені важко ламати свої звички. У звичках є деяка втіха, хай навіть вони часом обтяжливі.

— Атож, здається, я вас розумію. Буває, що й сам вряди-годи заглядаю в «Комуністичний маніфест».

— І це вас утішає?

— Іноді втішає, але не так щоб дуже. Лише трішечки.

— Дасте колись і мені почитати. При нагоді.

— Може, коли ми будемо в мандрах.

— А ви справді вірите, що це можливо? Я дуже сумніваюся, що ми з вами будемо добрими супутниками. Нас розділяє велика прірва, Санчо.

— Така сама прірва розділяла вашого предка і того, кого ви називаєте моїм предком, отче, і все ж таки…

— Атож. І все ж таки…

Отець Кіхот квапливо повернувся й пішов у дім. Там він узяв з полиці свого требника, але не встиг прочитати й кількох рядків, як заснув, а прокинувшись, тільки й міг пригадати, що ліз на якесь високе дерево і скинув звідти гніздо, порожнє, висхле й колюче, спадок минулого року.

2

Чимало мужності потрібно було отцеві Кіхоту, щоб написати єпископові, а ще більше — щоб розпечатати листа, якого через певний час отримав у відповідь. Лист починався з короткого звертання: «Монсеньйоре!» — і від цього титулу в отця Кіхота аж у роті звело, наче від кислоти.

«Тобосо, — писав єпископ, — одна з найменших парафій у моїй єпархії, і я не можу повірити, що тягар Ваших обов’язків аж такий великий. А проте згоден уволити Ваше прохання про відпустку і посилаю молодого священика отця Ерреру, щоб він подбав про Тобосо за Вашої відсутності. Сподіваюся, ви принаймні відстрочите свою відпустку доти, доки впевнитесь, що отець Еррера дістав уявлення про всі проблеми, які можуть існувати у Вашій парафії, аби Ви могли спокійно залишити на нього свою паству. Поразка тобоського мера на останніх виборах вочевидь показує, що громадська думка нарешті повертає в належному напрямку, і, можливо, такий проникливий і скромний молодий священик, як отець Еррера (він блискуче захистив у Саламанкському університеті докторську дисертацію з теології моралі), зуміє краще скористатися з цих позитивних перемін, ніж людина літня. Як Ви здогадуєтесь, я вже звернувся до архієпископа з письмовим проханням визначити Ваше майбутнє і майже не сумніваюся, що на той час, як Ви повернетеся з відпустки, ми підшукаємо для Вас сферу діяльності, відповіднішу за парафію в Тобосо й менш обтяжливу для духовної особи Вашого віку та сану».

Лист