Читати книгу - "Король у Жовтому"

— Агов, Гільдреде!

Він підійшов привітатися зі мною. То був мій кузен Луїс; усміхнений, він постукував батогом по своїх підборах зі шпорами.

— Щойно повернулися з Вестчестера, — сказав він. — Допомагали селянам. Ну, знаєш, молоко, сир, селянки в очіпках, що говорять тобі «добридéнь» і «та не думаю», коли ти намагаєшся зробити їм комплімент. Не уявляєш, як я скучив за нормальною їжею з «Дельмоніко[16]»! А як ти? Є новини?

— Жодних, — люб’язно відповів я. — Бачив ходу твого полку сьогодні вранці.

— Справді? А я тебе не помітив. Де ти був?

— Дивився з вікна містера Вайлда.

— Ох, дідько, — почав він незадоволено, — той чолов’яга — справжній псих. Не розумію, навіщо ти…

Помітивши роздратування на моєму обличчі, він перепросив за свою нестриманість.

— І все ж, серйозно, старий, — продовжив він, — я не хочу принижувати твого приятеля, але ніяк не можу зрозуміти, що спільного ти можеш мати з тим містером Вайлдом. Якщо чесно, то він — нечемна, огидно спотворена людина, яка мислить як психопат-злочинець. Ти ж знаєш, він був у божевільні…

— Як і я, — спокійно докинув я.

Хоч і збитий з пантелику, Луїс швидко оговтався і сердечно плеснув мене по плечу.

— Та годі, облиш, тебе ж повністю вилікували, — почав було він, але я знову не дав братові договорити:

— Мабуть, ти маєш на увазі, що мене просто визнали здоровим, бо я ніколи не божеволів?

— Звісно, саме це я й мав на увазі! — розсміявся він у відповідь.

Той силуваний сміх мені геть не сподобався, проте я весело кивнув і запитав, куди він прямує. Луїс був відповідальним за своїх побратимів-офіцерів, які наразі майже дійшли до Бродвею.

— Ми збиралися покуштувати бранцвізьких коктейлів[17], але, щиро кажучи, я роздумував над приводом відвідати Гоберка замість цього. Ходімо, ти якраз і будеш моїм приводом.

Ми побачили старого Гоберка у новенькому весняному костюмі біля дверей його крамниці. Він глибоко вдихав повітря.

— Я вирішив здійснити невеличкий променад з Констанцією перед обідом, — відповів він на безупинний потік Луїсових запитань. — Ми думали прогулятися парком уздовж Північної річки.

За хвилину вийшла Констанція й одразу ж зашарілася, коли Луїс торкнувся вустами її тендітних пальчиків у рукавичках. Я спробував перепросити і попрощатися з ними, посилаючись на важливі справи у місті, але Луїс і Констанція навіть не слухали моїх відмов: я мав відволікати увагу Гоберка протягом нашої прогулянки. Зрештою, це те ж саме, що й наглядати за Луїсом, заспокоїв я себе. Ми піднялися в екіпаж, що мав везти нас до парку. Я вмостився навпроти старого зброяра.

Ряд прегарних парків і гранітних терас простягнувся уздовж всього узбережжя Північної річки. Їх почали зводити 1910 року, а вже восени 1917-го роботи було завершено, і вони стали одним із найпопулярніших місць для прогулянок у столиці. Парки займали територію від 190-ї вулиці і далі вгору, відкриваючи чарівний вид на пляж Джерсі та Гайленд[18] навпроти. Різноманітні кафе та ресторани були розкидані тут і там серед паркових дерев. Двічі на тиждень військовий оркестр гарнізону давав концерти на спеціальній естраді.

Ми сіли на лаву біля статуї генерала Шерідана на коні[19]. Констанція розгорнула свою парасольку, аби сховатися від сонця, та поринула у вуркотливу розмову з Луїсом, яку неможливо було розібрати навіть за бажання. Старий Гоберк, спершись на свій ціпок з руків’ям зі слонової кістки, запалив чудову сигару, пропозицію якої я ввічливо відхилив, і вдоволено усміхнувся. Сонце вже низько висіло над лісами острова Стейтен, а затока виблискувала щирим золотом від сповнених сонячним світлом вітрил кораблів у гавані.

Бриги, шхуни, яхти, неповороткі пороми, на чиїх палубах юрмилися люди, залізничний транспорт на рейках, що тьмяно полискували металом, білі й сині вантажівки, величні пароплави, каботажні судна, устричні судна, шаланди і нахабні буксири, що снували затокою… Всі ці кораблі спінювали світлі води, аж поки сягав зір. На відміну від метушливих цивільних суден і пароплавів, безмовний військовий флот нерухомо застиг посередині річки.

Веселий сміх Констанції відірвав мене від мрійливого споглядання.

— Що ти там угледів? — запитала вона.

— Нічого, просто флот, — усміхнувся я.

Луїс почав розповідати нам про кораблі, виділяючи кожний за його місцезнаходженням відповідно до Червоного форту на острові Ґовернорс.

— Он та невеличка штука, схожа на сигару, — це торпедний човен, — пояснив він, — і ще чотири поряд із ним: «Тарпон», «Сокіл», «Морський лис» і «Спрут». Просто за ними — канонерські човни «Принстон», «Чемплейн», «Заводь» та «Ері». Біля них стоять крейсери «Фераґат» і «Лос-Анджелес», далі — лінкори «Каліфорнія», «Дакота» і флаґман «Вашинґтон». Оті два маленькі шматки металобрухту, що стали на якір біля фортеці Вільямс, — це монітори[20] з подвійними гарматами «Жахливий» і «Чудовий»; за ними стоїть таранний корабель «Осеола».

Констанція не зводила з нього сповненого захопленням погляду своїх прекрасних очей.

— Скільки всього ти знаєш для звичайного солдата! — і ми всі дружно засміялися.

Потім Луїс підвівся, кивнув нам, простягнув руку Констанції, і вони неспішним кроком попростували вздовж узбережжя. Гоберк провів їх поглядом, а потім повернувся до мене.

— Містер Вайлд мав рацію, — сказав він. — Я знайшов зниклі стегнові пластини «Прослави Принца» в огидній купі непотребу на вулиці Пелл.

— 998? — уточнив я з усмішкою.

— Саме так.

— Я ж казав вам, що містер Вайлд — дуже розумна людина, — зауважив я.

— Я волів би визнати це важливе відкриття за ним, — продовжив Гоберк. — І вважаю за необхідне довести до загалу, що саме йому належить слава цієї знахідки.

— Не думаю, що він буде вдячний вам за це, — холодно відповів я. — Не варто розголошувати, що ці стегнові пластини знайдено за його порадою.

— Ви уявляєте собі, скільки вони коштують? — спитав Гоберк.

— Ні. Мабуть, десь доларів п’ятдесят.

— Офіційно їх оцінюють у п’ятсот доларів, але власник «Прослави Принца» обіцяв дві тисячі тому, хто доповнить обладунок зниклими частинами. Ця винагорода належатиме містерові Вайлду.

— Йому вона не потрібна! Він відмовиться від цих грошей! — І тут мені урвався терпець. — Що вам взагалі відомо про містера Вайлда? Йому не потрібні гроші. Наразі він є — або невдовзі буде — багатшим за будь-яку людину на землі, окрім мене. Нащо нам будуть ті гроші, коли… Нащо нам з ним ті гроші, коли… коли…

— Коли що? — спитав Гоберк, геть збитий з пантелику.

— Побачите, — відповів я, знов опанувавши себе.

Він окинув мене поглядом, яким на мене зазвичай дивився доктор Арчер, і я знав, що він вважає мене несповна розуму. Його щастя, що він не промовив «безумець» саме тоді.

— Ні, — відповів я на його