Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

— Батьку, я ж не сам вернувся. Троє діток. Синок Іван, дві донечки — Марійка і Фаня. Восени ще одне маля з’явиться, так що ви багаті на онуків. А ось це… познайомся, моя дружина Франциска, — і стільки в його голосі бриніло тепла, що навіть суворий Василь Петрович знітився, дивлячись в очі чужинки, яка так неждано-нагадано повернула їм сина.

— Франциска розуміє українську. І трохи говорить.

— Здрастуйте, — привіталася, старанно вимовляючи слово, усміхалася привітно й лагідно, як уміла. Може, ще й тому, що свого батька вже встигла поховати. Австрійського підданого Франца Цайтлера Перша світова війна відзначила важким пораненням ноги, а після того тривала виснажлива хвороба поступово забирала життя. Тож порядна австрійська дівчина, мешканка містечка Санкт-Маргаретен[3], що за 17 км від міста Айзенштадт землі Бургенланд, змушена була влаштуватися працювати на завод, аби підтримати сім’ю в непростий час. Там вона й зустріла свого полоненого, свою долю, єдиного й коханого Захара Пономаренка. Тепер же стоїть навпроти його батька й мимоволі, несвідомо й несміливо прагне знайти втрачену батьківську опіку…

— Що ж, здрастуйте, як не жартуєте. Горпино, а Івана сповістили?

З-поміж Пономаренків Захар був найстарший, Володя — найменший, однак між братами завше існував якийсь особливий незримий звʼязок, тісний, ніби прив’язав хто їх один до одного.

— Аякже. Палажка ось-ось підійде, бо Іван у Чернігів поїхав, повернеться, а вдома браток. Ой, святі сили, спасибі тобі, Господи. А онде й Палажка йде! Ой, і малих із собою взяла. Діду, у нас піч замала для онуків. Щастя ж яке! Діждалися.

Той пам’ятний квітневий день, зливами вмитий, таки розпогодився, коли в хату зайшла ще одна не­вістка, дружина середнього сина Івана. Струнка, дрібненька, не вища за Франциску, — жінки навіть поставою були подібні, — лагідна, з такою світанковою тишею в очах, вона, мабуть, найперша щиро зраділа Францисці. Ніби й не зробила нічого особливого, не сказала, а всміхнулась — і наче від серця відлягло. Франциска обіймала двох темноволосих дівчаток, а ті кліпали зацікавлено й ошелешено, бо звідки ж оцей дядько взявся? Усю батькову рідню бачили, усіх знають, а звідкіля ось цей узявся? І тіточка в красивому-красивому платті, ще й у таких черевичках? А на печі хто вовтузиться? То Фанечка визирала з-за ріжка подушки, усміхалася безтурботно та змовницьки, бо мала аж дві ляльки двоюрідним сестрам на подарунок.

Оту чудасію, диво дивне, скарб несусвітній дівчатка довірливо тулили батькові в руки, коли той повернувся з міста. Повернувся і ледве встояв на ногах, ошелешений звісткою про повернення брата, а світ… він наче ширшим став. З-поміж усієї рідні Іван завше рівнявся саме на старшого брата, хоч і не демонстрував того напоказ, — більше того, міг навіть наперекір щось утнути, мовляв, ось де я, подивіться. Але коли втратив… це наче втратити осердя, що тримало всю сім’ю вкупі. Зникнення Захара родина й направду приймала довго й болісно, хоча часи такі були, неначе вихор. Сьогодні в одній державі засинав, завтра в іншій міг прокинутися. Батько твердим зробився, мов камінь, погрубішав у словах і вчинках, а мати все у вікна визирала. Років зо три. Та як визирала? Душу на шмаття рвала. Ото робить щось, хліб, приміром, учинить, місить тісто, місить, а за мить як зірветься, як побіжить — і до вікна, дивиться, сердешна, виглядає, наче не сина, а Бога жде. Як не старався, як не пробував, але дірку в материнському серці так і не заповнив, собою не затулив. І батька не відігрів. Та що казати… якби не Палажка, одруження і народження донечок, певно, спився б давно. Бо якого лихого мужики спиваються? З горя і безпорадності. Хоч від радості теж хмеліють. Онде й він чарчину перехилив, та й не одну, сидить щасливий і з якогось дива виціловує подаровані дівчаткам цяцьки.

— Бач, є, значить, браток, є. Мамко, батьку, це ж я знову меншеньким зробився, еге?

Урешті… сказано тоді було багато. І переказано. Голосами рідними хата до стелі повнилась. Австрійські онуки тільки головами крутили від одного дядька чи тітки до другого. Хіба ж усіх запам’ятаєш? І лише коли далеко за північ нічна вогка темрява огорнула обій­стя Пономаренків, незвіданий світ нарешті прошепотів до стомленої чужинки дорогим серцю голосом:

— Якби хто тільки знав, який я щасливий, Франциско. Спасибі тобі, що погодилась. Скільки житиму — дякувати буду.

Він був удома. Удома. Там, де стіни гріють, а кожна тріщинка знає і пам’ятає більше, аніж люди. Хата раділа тихо, проте, здавалось, навіть стіни тягнулися до сонця — усе вище й вище. Величенька піч цього ранку пишалася собою, як ніколи. На теплому черені солодко сопіли діти, а нижче, на так званому полу, постелили для найдорожчих гостей: Захара і його дружини. Батьківське ліжко стояло віддалік, за грубкою, і вночі раз по раз озивалося щемким зітханням: «Захар дома, повернувся синок». Нині воно мовчало, давно залишене господарями.

Горпина, як тільки розвиднилося, порядкувала біля печі тихесенько, безшелесно. Проте забіяка-вогонь жваво потріскував, на великій сковороді рум’янились оладки, у піч мандрував борщ на вечерю. Дарма що нізчимний та пісний, як весь минулий рік. Настоїться, гляди, до вечора, упріє, а вони сіллю хлібець притрусять — і смакота. Бо звідки ж Горпині знати, що в тій Австрії їдять? Їй би синочку вгодити.

Захар прокинувся рано, встиг погомоніти з батьком, заніс матері води й тепер ходив-походжав рідним дворищем. Тулився до яблунь, що виросли, наче діти, без нього, проводив долонею по шершавій корі, ніби хотів упевнитись і пригадати колишнє. Воно й пригадувалось, зринало у пам’яті, бо хто, як не він, саджав білий налив біля погрібця? Оце б діждатися і скуштувати яблук, та, видно, не судилося. Францисці народжувати у вересні, а дитинка має з’явитися вдома. Подумав і злякався… Отакої… Зітхнув, полишив сад і, аби відволіктись, поліз на старенький сіновал, наскуб і спустив повнісіньку лайнуху сіна, вніс до скотини. Вийшов — і знов смуток на плечі заскочив, бо як не старайся, а очі бачать, що скрута стіни батьківської хати підпирає. Треба ж… Ще до революції та «союзу» (і понавигадували словечок, ніяк не звикне до них) були на селі хазяї заможніші, були. Працею своє заробляли, у кого більше, у кого менше, а теперечки вже й не знати, що день прийдешній готує. Яке воно, оте життя нове? В Австрії он теж люди працею на життя дбають, з неба манна небесна не падає. Пожив, знає. Але ж хіба нам до них рівнятися?

Ет! Сплюнув, ухопив відра порожні, вийшов до колодязя під двором. Добрий колодязь. Ще дід покійний копав. Смачна водиця, хоч і глибоко, люди з інших кутків приходять, щоб набрати. Коли зирк, а на лавці Власівна сидить, старенька сусідка, яку подумки вже й поховав давно, а ні, його угледіла та й одразу в сльози.

— Господи праведний… Чи я, бува, не осліпла? Захар… Здрастуй, онучку. Невже вернувся?

— Здрастуйте, Власівно. Я, я. Осьде сімʼю привіз із батьками знайомити.

Баба розчулено очі втерла, що бачили на своєму віку й перебачили, гикнула, перехрестилася до неба й прошепотіла:

— Дай Боже, щоб гостинами закінчилося. Ти ж, онучку, знав, куди їхав.

Треба ж.