Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

Варя миттю протерла очі.

— Так тато ж математику добре знає.

— У тата, доцю, зараз багато роботи. Дуже багато. Іване! Ваньку, ходи-но сюди, будеш митися, доки вода тепла.

— Зараз, — озивається з першої кімнати невдоволено. Із сином усе складніше. Воно зрозуміло чому. Йому дванадцять, пішов тринадцятий. Ванько помітно підріс за літо, витягнувся та схуд, а вона все ніяк не звикне до його нової статури… і звичок. Та і як при­звичаїтись, коли веселун та реготун Ванюшка воліє лишитися на самоті, встановлює кордони й не поспішає ділитися будь-чим, як робив завше? Це так, ніби її вагітність та вимушений переїзд якщо не обірвали незримий зв’язок між ними, то суттєво його ослабили. Ось, будь ласка, зазирнув і мовчки став у порозі.

— Синку, поклич діда. Треба воду винести.

Насупився, підійшов, вилив воду в порожнє відро й демонстративно поніс до дверей, помітно нахиляючись, бо ж таки заважке. Проте Жанна змовчала, зачіпати не стала, одягнула Варюшу й вивела до першої кімнати, де вже лаштувалися до сну свекри. Сільські люди звикли лягати рано та прокидатися вдосвіта. Цей ритм диктувала нескінченна вервечка клопотів, однак зараз подружжя мусило підлаштовуватися і зважати на дітей та онуків, через те Жанна почувалася зайвою. Бачила, як Галина Іванівна позирала на годинник, чула зітхання і розуміла причину. Ота «причина» і їй спокій виїла, пекла образою та жалістю до себе — самотньої, вагітної і, здавалося, геть непотрібної… йому.

Чоловік укотре затримувався допізна. Як би страшно це не було визнавати, проте Максим майже не буває вдома. Зранку їде, а повертається… хіба переночувати. Інакше й не скажеш. Он Василь Петрович уже куняє на стільці, бо навіть обов’язковий випуск ТСН пів години як закінчився. Максима й досі нема. Потягнулася до мобільного — ані дзвінка, ані повідомлення.

— Зайнятий, видно. У них там завтра сесія… — заспокоює свекруха чи то себе, чи її.

— Мабуть. Варюш, зараз Ваня домиється, і в ліжечко пора.

У дитячих очах душа навстіж.

— А татко?

— Що тато? Уранці прокинешся і побачитеся, — відповідала безтурботно-радісно, благо, що професія навчила балаканини, однак сину того не ризикує говорити. Ваня і не питає. Підлітки не запитують, не розповідають і не цікавляться, аж доки якоїсь хвилини не втнуть таке, що стовідсотково приверне увагу дорослих. Вечір тим часом глибшав, натягуючи темінь під вікна, вогко дихав посеред голого саду, шарудів гілкою білого наливу. За пів години в першій кімнаті затихли свекри, а «дитячий» диван, адже на ньому спали діти, відскрипів та відойкав.

— Вань, а як твої справи в школі? — прошепотіла в темряві, коли Варя мирно сопіла на своїй половині. Син мовчав. Жанна терпляче чекала, сподіваючись, що її хлопчик таки визирне з-під захисних обладунків. Не діждавшись відповіді, ніжно торкнулася плеча, вкрила ковдрою і поцілувала в щоку, тішачись, що не відсахнувся, не смикнувся і не втік, мов ошпарений.

— Вань…

— Мам, лягай. Я спати хочу.

— Спи. Я вже тата… дочекаюсь…

Розвернувся до стіни й буцнув коліном об килим. Маленький дорослий мужчина. Жанна ще трохи постояла, дослухаючись до знайомого й такого рідного-рідного дихання. Інстинктивно поклала долоню на живіт, провела по випуклості, яку стороннє око навіть не помітить, зітхнула й навшпиньки підійшла до столу. Відсунула вбік стосик підручників, тихесенько, щоб не штурхонути ніжками об підлогу, підсунула стільчик, сіла. Поряд, нагадуючи про реальність, кавкнув мобіль­ний — повідомлення у вайбері: «Жанночко, вибач, аврал. Ночуватиму в Мишка Прокопенка, бо вирватися — ніяк. Завтра про все розповім. Цілую».

Жанна перечитала ще раз. Завтра, значить. Що ж, завтра — то й завтра. Увімкнула ноутбук і зітхнула:

— Як же я тебе розумію… Франциско Францівно… Пономаренко.

***

Найцікавішою забавкою для дітей стала піч, звичайна українська піч із комином. Господиня оселі Горпина Іванівна Пономаренко позирала на заморських унучат, що грілися на теплому черені й цокотіли між собою якоюсь чудною мовою, зітхала розчулено й потай утирала непрохані сльози краєчком вишитого фартуха.

Франциска запам’ятала матір Захара за отим вишитим фартухом. Тканина темна, і квіточки на ній барвисті стрічечками. Що ще на ній було, уже й не пригадає, а от руки, руки, якими сина обіймала-голубила-пестила, їх наче не пара була — десятки. Як угледіла мати сина, бліда зробилася, мов піч, яку перед Пасхою якраз охайненько підбілили, стояла біля неї непорушно, у грудях оніміло й заціпеніло все — ні вдихнути, ні видихнути, а потім… Плач стояв такий — на весь куток. Сусі­ди позбігалися. Думали, що біда, аж радість така, що й словами не описати, хіба голосити: син, синочок, Захар, слідочок якого вже й загув за стільки-то років, вернувся! Он який — чепурний, ошатний і статний. Ще ж і не сам — із сім’єю. А діточки які гарнесенькі, а які чудні, змокли, пташенятка, то Горпина ж їх зразу й на піч витоплену. І все — пропала, нема їй ні дня, ні години, роботи нема аніякісінької — ото б тільки сиділа й на сина дивилася, дивилася, не кліпаючи, кожну рисочку, складочку й волосиночку поглядом убирала.

Франциска споглядала ту радість світлу, те щастя неосяжне й собі сльози ховала. За час подружнього життя рідну мову чоловіка якщо не вивчила, то більш-менш розуміла. І оте її «синок, синочок» просто в серце поцілило. Дякувати Богу, що вони таки зважилися на поїздку. Та й уже могли собі дозволити, бо, як кажуть, упевнено стояли на ногах, мали певні заощадження і статки. Чомусь перед очима враз постала рідна матінка. Барбара. Сердешна, світу за слізьми не бачила, коли виціловувала їх на прощання, пригортала, обіймала, до грудей тулила й плакала, так плакала, наче востаннє бачила. Франциска здригнулась і відігнала подалі важкі думки. Погостюють, познайомляться, натішаться, однією родиною поживуть певний час — та й назад, до Австрії. Там їхнє вогнище сімейне, у просторому кам’яному будинку на другому поверсі ціле крило відведено. Простір, воля, вигóди та затишок, бо кожну дрібничку, річ, колір і запах сама дбайливо вибирала, як і належить жінці.

— А ви… змокли, то на піч… грітися — запрошувала й припрошувала свекруха, ще й руками махала, пока­зуючи, як на ослінчик стати, а звідти й на піч видертися. — Захаре, синку, ти б підсадив… Фра… Фа… Фаню.

Жінка кивала головою, що ні, а господиня роз­гублено озиралася і ближче до тепла гостю свою садовила. Отак завдяки українській печі Франциска Фанею і стала, а пізніше й прийняла спрощений варіант імені, прийняла покірно й смиренно, як даність. Так само довірливо вслухалась у густий, басистий голос Захарового батька. Василь Петрович Пономаренко примчав одразу ж, як тільки односельці переповіли неждану звістку про повернення сина. Улетів до хати, мокрий, розтривожений, обвів поглядом і видихнув:

— Ну, здрастуй, сину.

Франциска відчула, як біля печі виразно запахло кіньми, лугом, хоч тоді ще не знала того слова, весняними травами та вогкою землею. У Василя Пономаренка руки хіба взимку бували біліші, а з весни й до пізньої осені кожна лінія, зморшка й відмітина мали колір обробленої ним землі. Та і як інакше, коли родина велика, діток Господь дав, мусиш годувати. А загалом це був крутого характеру чоловік, справедливий і суворий. Повернення