Читати книгу - "Мертва зона"

– Мені набрид цей пейзаж. Коледж, тоді робота, тоді дружинонька з’явиться. Ти, мабуть, подавала заявку на місце дружиноньки. Не думай, що я про це не міркував. У нас би не вийшло. Ти знаєш це, і я теж. Ми не підходимо одне одному, Саро.

Отримавши відповідь на всі свої питання, вона втекла і ніколи більше його не бачила. Кілька разів зустрічала його товариша по кімнаті. Той отримав від Дена від січня до червня три листи. Його призвали й направили кудись на південь, на базову підготовку. І то були останні новини, які чув Денів сусід. Й останнє, що чула про нього Сара Брекнелл.

Спочатку вона думала, що все буде добре. Усі ті сумні та тужливі пісні, що завжди трапляються на радіо в машині після півночі, нібито не мали до неї жодного стосунку. Як і кліше про кінець роману, і напади плачу. Вона не підхопила нікого на швидку підміну і не пішла по барах. Більшість вечорів вона тихенько вчилась у своїй кімнаті. То було полегшення. Усе закінчилося чисто.

Тільки після зустрічі з Джонні на дискотеці учнів, що тільки перейшли до старшої школи (вони обоє потрапили туди наглядачами від школи, обох витягнули жеребом), вона зрозуміла, яким жахливим був її останній семестр. Ти нічого не бачиш, бо воно дуже близько, воно частина тебе. Зустрілися якось коло прив’язі в західному містечку два віслюки. Один – міський, на ньому тільки сідло й більш нічого. А другий належить золотошукачеві, він навантажений пакунками, причандаллям для табору і готування їжі, а ще чотирма мішками з рудою на сотню кілограмів. Його спина вигнута від ваги, як розіпнута гармошка. Міський віслюк каже:

– Ого який ти несеш вантаж.

А віслюк золотошукача питає:

– Який вантаж?

Пізніше її лякала та порожнеча – п’ять місяців дихання Чейна – Стокса[1]. Вісім, якщо рахувати літо, коли вона винайняла маленьку квартирку на Флеґґ-стріт у Візі і тільки те й робила, що подавала резюме на вчительську роботу та читала книжки в м’яких палітурках. Прокидалася, снідала, йшла на курси або співбесіду, поверталася додому, їла, дрімала (іноді по чотири години), знову їла, читала десь до пів на дванадцяту, дивилася шоу Кевіта, доки її не зморювало, лягала спати. Вона не пам’ятала з того періоду жодних розумових процесів. Жила за розкладом. Іноді відчувала туманний біль у череслах, «невтамовану жагу», як це іноді називали авторки романів, і тоді йшла в холодний душ або спринцювалася. Трохи згодом спринцюватися стало боляче, і це принесло їй певне гірке, відсторонене задоволення.

У той період вона іноді вітала себе з тим, як по-дорослому дає раду всій ситуації. Вона майже не думала про Дена – якого Дена, ха-ха. Пізніше зрозуміла, що в ті вісім місяців не думала ні про кого й ні про що інше. У ті вісім місяців усю країну трусило спазмами, але вона майже не помічала. Демонстрації, копи в шоломах і протигазах, напади на пресу з боку Еґню, розстріл у Кентському університеті, літня хвиля насильства, коли чорні й радикальні групи вийшли на вулиці, – усе це так само могло статися в якомусь нічному серіалі. Сара повністю загорнулася в те, як добре вона дає собі раду після Дена, як зручно влаштувалась і яке полегшення відчула, коли зрозуміла, що в неї все в повному порядку. Який вантаж?

Тоді вона почала викладати в старшій школі Клівз-Міллза, де пережила особистісний переворот після того, як шістнадцять років просиділа з іншого боку парти. Після того як зустріла Джонні Сміта (з таким абсурдним іменем, Джон Сміт, хіба він узагалі міг бути справжнім?). Після того як вибралася зі своїх глибин достатньо, щоб помітити, як він дивився на неї, не хтиво, а зі здоровою часткою високої оцінки того, як вона виглядає у світло-сірій в’язаній сукні.

Він запросив її в кіно: в «Затінку» саме йшов «Громадянин Кейн», і вона сказала «гаразд». Вони добре провели час, а вона подумала собі: «Без феєрверків». Їй сподобався його поцілунок на добраніч, і вона подумала: «Він і близько не Еррол Флінн». Вона усміхалася від його стилю балачки (надмірної) і думала: «Він хоче стати Генрі Юнгманом, коли виросте».

Пізніше того вечора, коли вона сиділа в спальні й дивилась, як Бетт Девіс грає стервозну кар’єристку в пізньому ефірі, деякі з тих думок повернулись, і вона завмерла, куснувши яблуко, вражена власною несправедливістю.

А голос, котрий не озивався більшу частину року, – не стільки голос сумління, скільки порівняльного досвіду – раптом заговорив: «Ти хочеш сказати, що він точно не Ден. Так?»

«Ні! – запевняла вона себе. – Не тільки, – додала доволі шоковано. – Я вже зовсім не думаю про Дена. Це… було дуже давно».

«Дуже давно були підгузки, – відповів голос. – А Ден пішов учора».

Вона раптом зрозуміла, що сидить сама у квартирі пізно ввечері, їсть яблуко, дивиться по телевізору кіно, яке їй геть не потрібне, і робить усе це тому, що це легше, ніж думати. Думати так нудно, особливо про себе і своє втрачене кохання.

Дуже шоковано.

Вона вибухнула слізьми.

Вона пішла з Джонні, коли він запросив її вдруге і втретє, і це теж стало одкровенням про її стан. Вона не могла сказати, що має інші плани, бо їх не було. Вона була розумною привабливою дівчиною, і її чимало запрошували на побачення після того, як роман з Деном завершився, але єдині запрошення, які вона прийняла, були поїсти гамбургерів з Деновим сусідом по кімнаті. І вона тепер усвідомила (жалюгідний гумор трохи пом’якшив відразу), що ходила на ті невинні побачення лиш для того, щоб розпитати бідолаху про Дена. Який вантаж?

Більшість її подруг із коледжу після випуску зникли за горизонтом. Бетті Гекман подалася з Корпусом Миру до Африки, чим украй збентежила заможних та консервативних бенґорських батьків, і Сара іноді гадала, що уґандійці думають про Бетті з її білою, не здатною до засмаги шкірою, попелясто-білявим волоссям і свіжою студентською вродою. Діні Стаббз пішла в аспірантуру в Г’юстоні. Рейчел Юрґенс одружилася зі своїм милим і наразі виношувала дитину десь у глибинах західного Массачусетсу.

Трохи оглушена, Сара мусила дійти висновку, що Джонні Сміт – перший друг, якого вона завела за дуже, дуже довгий час, – при тому, що в старшій школі була названа міс Популярністю. Вона прийняла запрошення кількох інших учителів, просто щоб мати з чим порівнювати. Один з них був Джин Седецкі, новий математик, зразу видно, досвідчений зануда. Інший, Джордж Раундз, негайно спробував полізти куди не треба. Вона дала йому ляпаса – а наступного дня йому стало нахабства підморгнути, проминаючи її в коридорі.

Але з Джонні було легко й весело. І він таки приваблював її фізично – хоч наразі вона й не могла сказати, наскільки сильно. Тиждень