Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

«Ну, синку!» говорила того-ж вечера Семенові мати. «Як же я рада, що ти скінчив своє вченє… Тепер ти домовати меш?»

«Домовати му, матусю!»

– «Ото й добре! пора вже зняти з моіх плечей клопіт по хазяйству… Хазяйнуй, синку, а я спочину.»

«Е, ні! тривайте, матусю! дайте трохи подивиться до хазяйства… Я вчився римскому праву, а тут треба не ёго, а що инче… треба повчиться аґрономїї; а то часом з горяча так нахазяйную, що и кури сміяти муться.»

– «Ну, нехай же ось як буде,» сказала мати: «до того літа ти тілько запомагай мені, та придивляйся, а літом – годі! сам хазяйнуй! Я стара людина… пора спочить.»

«Нехай буде по вашому, матусю!.. а тепер: добра ніч! спать хочеться.»

– «Добра ніч, синку! спи з Богом! Огради тебе Господь силою чесного и животворящого хреста!» Жучиха перехрестила сина, поціловала ёго у голову и додала: «вам обом послали постіль у кабинеті.»

«Добре, матусю, дякую!»

Попрощавшись, Жук и Джур пішли спати и незабавом спали вже – наче ті праведники.

Уся Жуківка спить: тілько біля болота не сплять жаби, квакаючи и кваканє іх розноситься по всему селу… Де-не-де загавкає собака… А люде сплять: день стомив и старого и малого: кого спека и робота, кого лихо…

Нехай вже вони сплять, а ми тим часом роскажем своёму читателеві про рід наших знаємих: Семена Жука, ёго матери и сестер.

III

Прадід Семена Жука був родом з Муромщини, міщанин, коробейник; звався він Петром Носаревим. Що зими появлявся з своєю коробкою у Батурині и відсіля розносив свій крам по селам и хуторам Украіни. Носарев був високий, стрійний, чепурний паробок; але, як на диво, був такий смуглявий, такий чорноволосий, що Батуринці продражнили ёго жуком: так вже й зостався и він и увесь нащадок ёго жуками. Живучи у Батурині на кватирі у козака Бовкуна, молодий коробейник закохався у молоду Бовкунівну Одарку. Одарка й собі вподобала коробейника. Носарев посватався до неі. Куди! старий Бовкун и слухать не хотів! «Щоб моя дочка, козацька дитина, та стала дружиною кацапа!.. Ні! ні! сёго з роду, з віку не було и не буде!.. Викинь, дочко, з голови отсі дівочі думки… Покіль я живий – не будеш кацапкою.» Так одрізав старий Бовкун.

Алеж Бовкун помилився! Молоде дівоче серце знає тілько вроду та вподобу; воно не вдаряє на те, чи Німець, чи Москаль, чи Украінець ёму сподобався… любов не знає національности.

– «Коли, тату, не буду за Носаревим, не буду й ні за ким! або в черниці піду, або вік дівовати му,» говорила батькові Одарка.

– «Як знаєш, доню, а за кацапа не оддам, у ёго и звичаі, и мова, и віра не наша; ні… ні!.. не буть козі на торзі.»

– «Тату! він хрещений и миром мазаний таким самим, як и ми.»

– «Говори! хрещений, та не по нашому: у нас обливають, а у іх погружають. Сказав: не оддам! от усе! годі й балакать.»

Одарка замовкла. Носарев більш не сватався и перебрався на другу кватиру. На другу зиму – якось скоро після водохреща у Бовкунового кума виходила дочка за-між, Одарчина ровесниця и подруга. Зазвали Одарку, вить вінця. Вбралась Одарка звичайно, наче на весілє, и пішла.

– «Не бався-ж там довго, доню!» говорила Бовкуниха, виряжаючи дочку.

– «Чого-ж я, мамо, бавити мусь довго: покіль люде сидітимуть, потіль и я; як же спізнюсь, то може и заночую.»

– «За пізно не ходи! краще переночуй там. Тепер зима; часом звірюка нападе,» додав од себе Бовкун.

Весело плели дівчата вінця; весело вони співали; Одарка не одставала ні в чім; тілько так як на половині ще вінець, вона одізвала на бік молоду и сказала:

– «Отсе, сестро! не тобі кажучи, так у мене зразу заболіла голова, так закололо у грудях, що пробіг: ратуй! Піду швидче до дому.»

«Де-ж таки до дому!. Приляж Одарочко на печи… може полегшає…»

– «Ні, ні! піду до дому, зовсім не здужаю.»

Молода пожалковала, пробовала задержать Одарку, не помогло! Одно твердила Одарка: «до дому, та й до дому.» Попрощалась и пішла.

Пройшовши гоней з двоє и порівнявшись з двома товстими вербами, що стояли на цвинтарі, Одарка примітила, що біля дзвіниці стоіть якийсь чоловік. Він кашлянув, рушив з місця и промовив: «Дарія!»

– «Вона и єсть!» обізвалась Одарка.

Чоловік підбіг до неі и обоє яко мога швидче пішли, звернувши у глухий переулок. Одарка уся трусилась!.. «Ох! говорила вона, чи ще далеко? Як ноги трусяться… страшно.» – «Зараз, зараз!» одповідав ій той чоловік. На кінци переулка стояла кибітка запряжена трояном добрих коней.

– «Сідай! сідай швидче!» сказав Одарці той чоловік, що йшов з нею.

– «Сіла вже,» сказала Одарка.

– «Кутайся добре!.. ноги закутай, щоб не померзли; бо мороз – аж тріщить.»

– «Вже, вже, закуталась… Ну, швидче… Ох! страшно, серце бється, мало не вискочить… рушай!»

Чоловік скочив у кибітку и сказав: «Ну, Ванюха! работай!!»

Погонич підобрав віжки, смикнув коней, крикнув, свиснув таким посвистом, яким уміють свистати тілько великорускі погоничі а наш брат ні за що не свисне… коні пустились на в-за-води, кибітка понеслась стрілою… Ніч була зорява, місячна, сніг вилискувався як срібло…

– «Що отсе наша Одарка так довго не приходить!» говорила на другий день стара Бовкуниха, затоплюючи піч.

– «Видно заспала,» одказав Бовкун.

Через кілька хвилин в хату до Бовкуна прийшла ёго кума.

– «А я отсе одірвалась з дому до вас, куме, щоб провідать Одарку вашу… Як вона?» спитала кума. «Учора не досиділа й до кінця вінець: хто її знає, що з нею сталось, певно з пристріту!.. Голова, каже, болить… до дому піду. Чого ми не робили, як не силовали не послухала и пішла.»

Бовкун й Бовкуниха слухали куму мов води в рот набравши. Вони не зразу й зрозуміли, що воно за притча. «А де-ж Одарка?» спитав з дивовижею трохи згодя Бовкун, а Бовкуниха и кочергу з рук випустила.

– «Як де?» питала дивуючись в свою чергу кума. «Хиба нема? вона-ж пішла до дому.»

– «Та що се ти, кумо! чи не жартуєш часом? де-ж би дівка ділась, коли-б пішла?»

– «Цур ім таким жартам! Єйже Богу пішла до дому, та се мабуть ви жартуєте,» говорила кума.

– «Як бачу: погані жарти…» озвався Бовкун. «Що-ж отсе таке жінко? га? Як ти мислиш?»

– «Ой чоловіче! Я й ума не приберу, шо воно таке! Отсе так! от тобі й вінкоплетини!.. Ой горенько-ж моє!