Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

Її сумніви відразу помітив гоблін.

— Так я і знав! — вигукнув він і кинув кулю в на­прямку Холлі. Спалахнуло червоним, на візор шоло­ма посипалися іскри. Дах над головами гоблінів не­безпечно провис. Іще кілька секунд, і він упаде.

Холлі відстебнула від паска дротик, уставила його до пускової установки над барелем «Нейтрино». Пуск здійснювався за допомогою пружини, як у ста­рих арбалетах, і не нагрівав жодної деталі. Ніякі дат­чики пострілу б не засікли.

Гобліни щиро розважалися. У них таке часто тра­пляється перед тим, як їх посадять у в’язницю. Може, тому у в’язницях так багато гоблінів?

 — Дротик? Ти хочеш затицяти нас до смерті, ма­ленький ельфе?

Холлі прицілилася в носик вогнегасника в даль­ньому кінці фургона.

— Будь ласка, тихіше,— сказала вона і випустила дротик. Той пролетів над головами гоблінів і впився в носик. Через кузов фургона протягся шнур.

— Не влучила,— сказав гоблін, облизнувшись.

Такі вже ті гобліни: опиняться у розплавленому фургоні під час ізоляції під прицілом офіцера ЛЕП і вважають, що вони все одно перемагають.

— Я ж наказала замовкнути! — гримнула Холлі та смикнула за шнур.

Із носика хлинуло вісімсот кілограмів піни зі швидкістю двісті миль за годину. Можна не казати, що вогняні кулі згасли. Піна, що вже почала швидко застигати, придавила гоблінів до підлоги. Ватажка притисло до ґрат із такою силою, що можна було легко розгледіти тату на його зіницях. На одній було витравлено: «Матуся», на іншій — «Тутусь». З по­милкою, але гобліни, мабуть, того не помічали.

— Ой,— сказав він. Боляче йому не було, просто повірити не міг. Більше нічого сказати не встиг, бо в роті вже було повно піни.

— Не хвилюйся,— заспокоїла його Холлі.— Піна пориста, тож дихати ти зможеш. Але вона абсолют­но вогнетривка, тож пропалюйте собі дірку, скільки душа забажає.

 Коли Холлі вилізла з фургона, Граб роздивлявся ніготь. Вона зняла шолом, рукавом комбінезона ви­терла сажу з візора. Він мав спеціальне покриття, тож нічого до нього прилипати не повинно було. Може, віддати, щоб укрили додатковим шаром?

— Усе гаразд? — запитав Граб.

— Так, капрале. Усе гаразд. І не завдяки вам.

У Граба вистачило нахабства образитися.

— Я стояв на варті, капітане. Ми не можемо всі бути героями.

Типовий Граб. Для всього у нього знайдеться ви­правдання. З ним вона розбереться пізніше, а зараз потрібно якомога швидше дістатися Поліцейської Плази і дізнатися, чому Рада закрила місто.

— Думаю, треба повертатися до штаб-квартири,— запропонував Граб.— Якщо на нас напали люди, може, хлопці з розвідки захочуть мене про них розпитати.

— Думаю, мені потрібно повертатися до штаб- квартири, а ви маєте лишатися тут і наглядати за арештованими, доки знову не увімкнуть живлення. Як ви вважаєте, чи впораєтеся? Чи ви недієздатні через зламаний ніготь?

Каштановий йоржик волосся у Холлі наїжачився, круглі карі очі суворо дивилися на Граба.

— Ні, Холлі... капітане. Довіртеся мені. Усе під контролем.

«Сумніваюся»,— подумала Холлі й рушила до По­ліцейської Плази.

 У місті запанував хаос. Усі громадяни на вулицях із недовірою витріщалися на свої прилади. Деякі юні ельфи не мали сили винести втрату мобільного теле­фону. Вони йшли вулицею та схлипували.

Допитливі ельфи потяглися до Поліцейської Пла­зи, як метелики до світла. І то було майже буквально, адже штаб-квартира ЛЕП була мало не єдиним освіт­леним місцем у місті. Звісно, живлення отримали лікарні та служби невідкладної допомоги, але окрім них єдиною державною організацією, що продовжу­вала працювати, була ЛЕП.

Холлі проштовхалася через натовп. Черги до до­відкових бюро тяглися вниз по сходах аж на вулицю. Сьогодні всі ставили лише одне питання: «Що стало­ся з живленням?»

Це питання крутилося і на язиці у Холлі, коли вона пробилася до командного пункту, але вона ли­шила його при собі. В кімнаті уже було повно капіта­нів, до яких приєдналися троє регіональних коман­дирів й усі семеро членів Ради.

— Ага,— сказав голова Кахартез.— Останній ка­пітан.

— Я не отримала аварійного живлення,— пояс­нила Холлі.— Автомобіль не службовий.

Кахартез поправив офіційного конусоподібного капелюха.

— Немає часу на виправдання, капітане. Містер Фо­улі готовий розпочати брифінг. Чекали лише на вас.

 Холлі зайняла своє місце за капітанським столи­ком поруч із Траблом Кельном.

— Із Грабом усе гаразд? — прошепотів той.

— Ніготь зламав.

Трабл закотив очі.

— Не сумніваюся, що тепер він накатає скаргу.

Через двері протупотів кентавр Фоулі, в руках у нього була купа дисків. Фоулі — технічний геній ЛЕП, і завдяки його інноваціям у галузі безпеки люди ще й досі не знайшли підземну цивілізацію ельфів. Та, може, все уже змінилося.

Кентавр вправно вставив диск в операційну сис­тему, відкрив кілька вікон на плазмовому моніторі завбільшки зі стіну. На екрані з’явилися якісь склад­ні алгоритми і хвильові графіки.

Фоулі голосно відкашлявся.

— Спираючись на ці дані, я порадив голові Ка­хартезу ініціювати ізоляцію.

Командир Рекону Рут прикусив незапалену гриб­кову сигару.

— Думаю, я висловлю думку всієї кімнати, Фоулі, якщо скажу, що не бачу нічого, крім ліній і закарлю­чок. Звісно, вони мають сенс для такого розумного поні, як ти, але решті з нас доведеться пояснити все простою гномською мовою.

Фоулі зітхнув.

— Простими словами. Дуже простими. Нас запе­ленгували. Досить зрозуміло?

 Так. У кімнаті запанувала тиша. «Запеленгува­ли» — старий термін від військово-морського флоту, коли ще користувалися сонарами. «Запеленгува­ли» — так казали, коли визначали місце розташуван­ня. Хтось знав, що під землею були ельфи.

Рут отямився першим.

— Запеленгували. І хто ж нас запеленгував?

Фоулі знизав плечима.

— Не знаю. То було лише кілька секунд. Не встиг нікого впізнати. Навіть відстежити сигнал було не­можливо.

— Що вони засікли?

— Багато чого. Усе, що є під Північною Європою. Скопи, сентинелі, камери. Уся інформація звідти.

Катастрофічні новини. Хтось за кілька секунд отримав усі дані щодо спостережень ельфів за Пів­нічною Європою.

— То була людина,— спитала Холлі,— або при­булець?

Фоулі показав на цифрове зображення променя.

— Не можу сказати напевне. Якщо це людина, то вона скористалася чимось новеньким. Такого прила­ду я ще не бачив. Таких технологій іще ні в кого не з’я­вилося, наскільки мені відомо. Що б то не було, воно прочитало нас, немов відкриту книгу. Усі мої засте­режні заходи просто не спрацювали, ніби їх