Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Ось такий демон заперечення, але, звичайно, на вищому, сказати б, філософському рівні вселявся іноді і в самого Тютюнника. У такій формі, мені здається, спрацьовував рефлекс самозахисту його оголеної і беззахисної душі. Коли він відчував у співрозмовникові фальш, лукавство, вдаваність (а таку ґандж він відчував, як кленовий листок чує морози), то наїжачувався, ставав колючим, затятим, і вже хоч би що казав йому той чоловік, Тютюнник заперечуватиме і врешті-решт таки «одбриє» його з афористичним тріумфом. Ну, приміром, хтось із улесливіших, аби здобутися на прихильність Тютюнника, наївно починає йому догоджати, піддобрюватися:

— Оце прочитав, Григоре Михайловичу, вашу повість «Климко». Ви — справжній майстер!

— Який майстер? — паленіє Тютюнник. — Де ви взяли це слово? Писати — це любити. А хіба можна майстерно любити? Скажіть, шановний, ви що, майстерно любите свою матір?

«Шановний» почувається ні в сих, ні в тих і за іншого разу, пританцьовуючи коло Тютюнника, буде обачнішим. Якщо, скажімо, мова зайде про Стефаника, то він уникатиме слова «майстерність», бо Стефаник — це любов і страждання, але Тютюнник обов’язково його переб’є:

— То майстер. Що тут багато балакать? Страх люблю майстрів!

Класичним прикладом бунту демона заперечення був один випадок, коли Григір Тютюнник подав до секретаріату Спілки письменників заяву з проханням надати йому творче відрядження на Донбас (край його дитячих поневірянь) на два місяці. Поки засідав секретаріат, Тютюнник у колі друзів, тут-таки в Спілці, казав похмуро: «Думаєте, вони дадуть мені відрядження? Еге, жди. Вони ж знають, що я не „оспівуватиму“ те, що їм треба».

Аж тут виходить із засідання секретар Спілки Юрій Збанацький і прямо до Григора:

— Вітаю, Грицю, підписали тобі відрядження, їдь на здоров’я. Підеш на шахту, разом з гірниками вугілля покопаєш для досвіду.

— Я його туди не закопував — і відкопувати не збираюся,— «одбрив» Григір.

Він аж потемнів з лиця, опустив плечі й озирнувся до друзів.

— Чули? На два місяці з Києва висилають. Я їм тут кісткою в горлі.

Дух цього демонічного генія витає у суворій Тютюнниковій прозі, заперечуючи все нице й потворне, все те, що викликало у ньому спротив і пекельний сум. Пекельний сум і муку, яка виморювала його сили, але живила у ньому творця.

Я не можу дивитися в його зболені очі й мовчу. Мені соромно.

— Чому ти спитав за нього? — якось ураз насторожився Тютюнник.

— Та... Просто так.

— Не бреши! — пропікає мене вимогливим поглядом.

— Не варто про це й говорити.

— Ні, якщо вже почав, то кажи.

І я переповідаю йому розмову з редактором. А що тут, власне, приховували? Хай знає, що бувають ще й такі «умови конкурсу». Я ж не прошу, аби він дав графоманові премію.

Тютюнник довго мовчить. Він спантеличений. Але не злий. Демон заперечення ще не вселяється в нього. Тютюнник, здається, здивований чи навіть приголомшений тим, що, виявляється, може скластися ситуація, коли високо-посадовий функціонер залежить від нього. Григір добре знає і те, що таке для людини власне житло. Сам набувся по чужих закапелках, по тісних кутках, а путньої хати не мав до смерті. Жив із дружиною та двома синами у двох суміжних дрібних комірчинах, прохідна правила йому і за робочий кабінет. Бачив він і мої наймані закутки на чужих смітниках. Однією з причин його постійного самоспалення було те, що чужу біду він сприймав чи не гостріше, як свою власну.

— Тю! — вигукує Тютюнник і додає: — Сказав я перший склад свого прізвища. Це інтер-р-ресно! Але ж немає там жодного живого слова!

— Ну, то й годі про це.

— А може... що б же його таке придумать?

— Забудьмо, — кажу я і повертаюся до Ашота. — Ахпер-джан, єркугат коньяк бер, хиндрем[1].

Григір принципово не торкається чарки. Він думає.

— А що, коли сказати, що премію дадуть, вони тобі — ордер, а ми тоді р-р-р-аз! — і назад премію, — міркує вголос Тютюнник. — Ні, не те! А що... коли справді дати заохочувальну...

— Але ж потім треба видавати книжку.

— А ми переграємо. Скажемо, що заохотили премією до подальшої праці, а на книжку рукопис поки що не тягне, га?

— Це ж не сільський початківець... З такими хлопцями це діло не пройде.

— Справді. Не те! — погоджується Тютюнник. — От же ж і приключка. Слухай, а може, нам переписати цю сірятину наново?

— Не те! — вставляю замість Тютюнника його улюблений вислів.

— А може, вони тобі хату, а ми їм...

Уже й не згадати усіх тих відчайдушних варіантів, які вимудровував того вечора Григір Тютюнник, і врешті-решт він так себе розпалив, що в нього ось-ось мав уселитися демон заперечення.

— Ніяких премій, ніяких квартир,— «самозречено» сказав я і докинув ще одне його улюблене слівце. — Баста!

Я взяв чарку і, «битий горем», вихилив її до дна.

— Немає тут ніяких варіантів! — твердо підсумував я, щоб закінчити цю прикру розмову.

Але демон заперечення вже розпростер свої крила.

— Є!!! — раптом вигукнув Тютюнник і підняв угору вказівного пальця. — Є!

Я відкрив рота і з надією витріщив на нього очі, але Тютюнник зробив таку довгу паузу, що ледве не витяг із мене жили. Він поволеньки взяв чарку, потримав її, потім так само поволі випив, поставив на стіл і подивився мені в самісінькі зіниці.

— Вихід тут тільки один, — сказав він. — Забирай мою хату. Та й живи!

Тверда земля Олександра Сацького

«Ось і п’ятдесят. Навіщо люди знають, скільки їм? Думали б собі, що попереду вічність. Але ж відчуваю себе спокійним, сильним і молодим. І скільки ще попереду роботи! Оповідань — 100, повістей — 30, романів — 10. Вони готові, залишилось тільки записати», — занотував у щоденнику 16 листопада 1980 року Олександр Сацький. Він зробив цей запис у день свого п’ятдесятиріччя і ще не знав, що з отої вічності попереду в нього лишилося всього лиш п’ять років. Дуже і дуже мало для справдження таких великих творчих намірів.

Але й зроблено було вже багато. Побачили світ повісті «Назар», «Клени», «Ця тверда земля», «До людей», «Моя далека сторона», «Я родом з дитинства», інші прозові твори, які, щоправда, ішли до