read-books.club » Сучасна проза » Дофін Сатани, Олесь Ульяненко 📚 - Українською

Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

156
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дофін Сатани" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 80
Перейти на сторінку:
з почуттям, наче не вистачало для всього цього слів, а потім закашлявся. Страх висів разом з приторним духом крові. Пізніше, всі в один раз зрозуміли, що їх насторожило: приторний, вигасаючий запах людської юшки. Він ще відчувався на майданчику, його ніяк не могли заглушити запахи троянд, півоній, сигаретного диму. Бригада від ледачкуватості, а більше від побаченого, навіть гадки не мала, з якою морокою зустрілася: вони тільки інстинктивно, як ті хорти, вертіли головами, відчуваючи, що щось таки не гаразд, зовсім все по-іншому, у цьому просяклому сонцем дні, в домі, де рівно і розкішно розіслався спокій. І Ракша, пізніше, пригадає обличчя Бондаренка, що ніколи у житті, скільки він його знав, не проймалося ані сумом, ані відразою, але тоді видно було, як нелюдський біль, що прийшов наче іззовні, заставив сльозитися його безвиразні очі, а страх пересмикував німе, як маска, обличчя. Ракша дивився то на гумове обличчя, то у велике і широке, мов кіноекран, вікно, геть чисте, майже прозоре: хмари в рівень дахам, людям, птицям. Руки Ракші несподівано потягнулися, взяли великого тлустого зошита. Обкладинка дбайливо прошита. Це — справді щоденник, як він і здогадувався, такі, як колись давно вела мати, ховаючи від батька. І неждано для себе, не відриваючи погляду від синього неба, він сказав: «Він розмовляв з ними… Вже після того як повідрізав голови…» Бондаренко тільки засапав носом, сковтнув слину, кинув, видавлюючи слова крізь спазмуючу горлянку: «Нічого особливого, Ракша, тут немає. Нічого. Пограбування з ціллю убивства…» Фотограф з водієм тільки перете? смикнули плечима. А Ракшу як хтось заставляв вертіти в руках зошита. Навіть через багато років він довго нічого ще не бачив у цих повільних, сомнамбулічних рухах, особливого. А тоді він відкрив зошит, бездумно гортаючи сторінки. І ось там, на сороковій сторінці, де стояло число, тобто день убивства, десь за кілька годин до трагедії: сьома година, чотири хвилини, десять секунд. Несподівано для опергрупи, для самого себе Ракша прочитав уголос: «Сьогодні мені вночі снився сон, що до нас підіймається покійна мама. Мама одягнена в синій халат, що його Костянтин подарував їй перед смертю. Мама прийшла і сіла. Сиділа мовчки. Дім наш нагадував чомусь великий дерев'яний корабель чи ще щось таке, я так і не розібрала. Коли я розповіла сон Кості, то він якусь хвилину дивно мовчав, наче справді був відсутнім, наче його тут не було разом зі мною. Потім сказав, що сьогодні сам бачив сон, якийсь жахливий… буцімто дивиться на себе у дзеркало, а волосся з його голови, на його ж таки очах, випадає… дуже швидко… Він навіть посміявся, якось безтурботно і легко, що був геть лисий…» Бондаренко махнув рукою: «Дурна інтілігєнція, треба знати, що сни до обіду ніхто не розказує і не записує…» — він сказав «не пише». Зісельман тільки й того, що не покрутив пальцем біля скроні і не сказав звичного «мишігіне». Він виїде до Сполучених Штатів, маленький астенічний жид, з алергічним запаленням носа, щоб потім написати листа і згадати через багато років цей випадок, щоб потім взагалі, на зріз, вкінець, позбавити Ракшу якихось ілюзій. Він не дасть забути Ракші цю історію, цей маловиразний суб'єкт, чомусь певний, що прислужується своїй справі. А зараз молодий сержант, з команди районного відділку, стоїть на колінах, рожеве вухо його пробиває навскіс проміння, він відчайдушно намагається втримати блювотину, підкидаючи худенькими крилами плечі з погонами, і все його тіло дрібно тремтить, наче у лошака. Ракша закінчує читати, роздивляється відсутнім поглядом килими, з яскравими розводами, з виводками невиданих і невідомих тварин, уквітчаних пальмами та квітами, що, видно, в уяві творців ростуть перед брамами раю чи пекла, а може, самої цариці Семіраміди, що вона їх плекала, вкладаючи холодну любов у ці небесного творіння іриси, троянди, айстри, кордемони. Один килим розгорнутий, двома кінцями прибитий до стіни, — решту не встигли. Поруч ще один, маленький журнальний столик, для кави і чаю. Кілька чашок з віденської порцеляни, з надпитою кавою. Ракша ловить свої думки у протилежному напрямку, і він, отруєний справжнім вихованням, думає, що тутішалися на каві: гіркуватий запах «арабіки», за якою простоюють у чергах знервовані або зманіжені інтелігенти. Тут зналися не тільки на каві. Ракша знову дивиться на розвернутий килим з яскравими кольорами і грворить вголос, не соромлячись: «Бабу б зараз… Стакан горілки і ну його все…» Видно, з видовжених і переляканих облич, що він не намагається навіть побороти цю думку, а притискає глупо до серця руку, і чує, як тиск відбиває у скронях маленьким дзвоном, і сержант, той, що з районних, забуває зачинити двері, напускає зелених мух, що радісно розлітаються кімнатами, розсідаючись широкими калюжами крові.

Люди металися як божевільні. В очі кидалося відразу, що від страху вони втратили розум, що страх їх геть спаралізував. Параліч від страху, як оргазм без кохання. Убивця діяв напрочуд виважено, впевнено і ані на хвилину, видавалося, не втрачав контролю, напевне холоднокровно, але пристрасність, якась зовсім незрозуміла, позначилася скрізь. До передпокою він зайшов досить легко, навіть не задумався над тим — відчинять йому чи ні. Без дзвоника, — двері, з усього, були_ прочинені. Потім сам Іван Білозуб підтвердив, згадуючи цей палаючий пристрастями і сонцем день, з чорними мухами над рівними плесами синіх, мертвих, без риби озер, найсвітлішим часом свого одкровення. Смерть, як і кохання, зачакловує. Тому він зайшов до квартири впевнено, зовсім не вагаючись, бо був певний своєї правоти. І відразу, у передпокої, загнав у горлянку кухонного ножа працівникові. Це була перше і остання жертва, котру він убив відразу, не зволікаючи, а значить, що про потьмарення його розуму чи божевілля не могло бути й мови. Він провернув кілька разів лезо, відіпхнув труп, що вчепився скрюченими пальцями у штанину. Він швидко, наче робив все життя подібне, перерізав телефонний шнур, вдарив мертвого ще раз у потилицю і якусь хвилину ще стояв, ніжачись від прохолоди кондиціонерів: стояла неймовірна спека, а над доброю половиною міста, над пагорбами, широкими полотнами розвіювався дощ, і він відчував, як невимовна жага і пристрасть підступають до грудей. Він ступав з передпокою до вітальні, де працювали хазяїн і ще один працівник. Хазяїн тримав у руках дюбельний пістолет, заряджений, і діловито давав розпорядження робітникові, як ліпше пробивати діру у стіні, — він навіть не повернув голови, коли убивця підійшов, а продовжував діловито горлам, як у нього витягнули м'яко з рук дюбельний пістолет. Убивця вистрелив прямо у скроню, але потрапив у

1 ... 5 6 7 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дофін Сатани, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"