Читати книгу - "Життя і мета собаки"

Старші собаки теж гралися – навіть Головний пес, бува, бігав двором із клаптем старого простирадла в зубах, а всі інші ганялися за ним і вдавали, ніби не можуть догнати. Мама, однак, цього не робила – вона, ховаючись, лежала в заглибині за купою шпал. Коли я одного разу зазирнув подивитися, як їй там, вона так загарчала, наче зовсім не впізнала мене.

Якось після вечері собаки сонно валялися у Дворі, а я зненацька помітив, як Мама нишком вийшла зі своєї схованки й стала підкрадатися до воріт. Я тим часом гриз гумову кісточку (в моєму роті весь час свербіло, тому мені постійно й хотілося щось гризти). Коли я побачив Маму, то зупинився і з цікавістю спостерігав, як вона сидить перед ворітьми. Може, хтось іде? Я підвів голову, але подумав, що собаки вже б здійняли гавкіт, якби хтось наближався.

Не один вечір Карлос, Боббі й інші люди сиділи за маленьким столиком, розмовляли, відкривали й передавали один одному пляшку, з якої різко пахло хімією. Проте сьогодні їх не було – у Дворі залишилися лише собаки.

Мама відірвала від землі передні лапи, поклала їх на дошки воріт і зубами вхопилася за металеву ручку. Я був вражений. Ну, чому вона гризе таку тверду штуку, коли тут стільки зручних гумових кісточок? Вона крутила головою ліворуч і праворуч, мабуть, намагалася добре взятися зубами. Я глянув на Швидкого, але він міцно спав.

І тут – дивина – двері клацнули й відчинилися. Моя Мама відчинила ворота! Вона опустила лапи на землю, тілом штовхнула хвіртку й обережно принюхалася до того, що було за парканом.

Тоді вона озирнулася й подивилася на мене, її очі були ясні. Усе було зрозуміло – Мама втікала. Я встав, щоб піти з нею, але Коко, яка лежала поблизу, ліниво підвела голову, глянула на мене, моргнула і знову розтяглася на піску. Якщо я піду, то більше ніколи не побачу Коко. Я розривався між вірністю Матері, яка мене годувала, вчила і дбала про мене, і вірністю зграї, де залишався мій нікудишній брат Швидкий.

Мати не чекала, поки я вирішу. Вона безшумно зникла в сутінках. Насувалася ніч. Якщо я хочу її наздогнати, то мушу поспішити.

Я побіг до відчиненої хвіртки, помчав за Мамою в непередбачуваний світ, який чекав мене за парканом.

Швидкий не побачив, як ми пішли.

Далеко я не зайшов. Я не міг бігти так швидко, як Мама. До того ж перед будинком були кущі, які, як мені здалося, треба позначити. Мати не чекала на мене, навіть жодного разу не озирнулася. Востаннє я побачив її, коли вона зробила те, що їй вдавалося найкраще, – ковзнула в тінь невидима та непомітна.

Ще зовсім недавно найбільшою моєю втіхою було примоститися під бочком у Мами, а її язик і тепло тіла значили для мене найбільше в житті. Проте тепер, коли я побачив, як вона зникає, то зрозумів: залишаючи мене, вона робить те саме, що рано чи пізно робить кожна мати-собака. Бажання йти за нею було останнім спогадом із наших стосунків, які назавжди змінилися того дня, коли ми прибули в Двір.

Я ще не встиг опустити лапу, коли на ґанок вийшла Сеньйора. Вона зупинилася, побачивши мене.

– Тобі! Як же це ти вийшов?

Якщо я хотів іти геть, то мусив би бігти негайно, тільки я цього, звичайно, не хотів. Натомість я замахав хвостом, стрибнув на ноги Сеньйори та спробував лизнути її. Її квітковий запах змішався з дивовижним жирним запахом курятини. Вона погладила мене по вухах, і я пішов за нею. Я не міг без її дотику. Сеньйора швидко підійшла до відчиненої хвіртки, легенько підштовхнула мене вперед і теж зайшла. У Дворі в лінивій дрімоті лежали собаки.

Коли хвіртка зачинилася, собаки схопилися на лапи, побігли до нас, і Сеньйора гладила їх. Вона говорила до них лагідно, і я трохи сердився, що тепер жінка звертає увагу не лише на мене.

Це здавалося доволі несправедливим, адже я розлучився з рідною матір’ю, щоб бути з Сеньйорою, а вона зараз поводиться так, наче я такий, як усі!

Коли жінка пішла, хвіртка голосно зачинилася, але тепер ворота не здавалися мені непрохідною перешкодою.

Я саме боровся з Коко, коли, за кілька днів після свого зникнення, повернулася Мама. Принаймні мені здалося, що то була вона. Мене відволік новий прийом у нашому з Коко постійному змаганні: я оббігав дівча, вилазив їй на спину та хапав передніми лапами. Це була чудова гра, і я зовсім не розумів, чому Коко виривається й гарчить на мене. Усе ж так добре, що тут може бути негаразд?

Я підвів голову, коли Боббі відчинив хвіртку, і там стояла Мама, налякана і непевна. Я радісно перший помчав через двір, але коли наблизився до неї, то сповільнив хід.

Масть у неї була така сама, як у Матері: чорна цятка навколо одного ока, товста мордочка й коротка шерсть, але то була не моя Мати. Вона присіла й спокійно помочилася, коли ми підійшли. Я разом з іншими собаками ввічливо оббіг новеньку, а Швидкий просто підбіг до неї і понюхав ззаду.

У Боббі були так само сумно опущені плечі, як того дня, коли він виводив нашу сім’ю з машини. Проте цього разу він став ближче до собаки, ніби захищав її від когось.

– У тебе все буде добре, дівчинко, – сказав він.

Це була Сестра. Я вже майже зовсім забув про неї. Тепер, коли я оглянув її, то зрозумів, як разюче відрізняється життя поза парканом від життя в Дворі. Сестра була така худа, що в неї стирчали ребра, а на боці був білий мокрий шрам. У неї з рота пахло гнилою їжею, а коли вона присіла, з її міхура йшов нездоровий запах.

Швидкий зрадів неймовірно, але Сестра занадто злякалася всіх інших собак, щоб прийняти його пропозицію погратися. Вона припала до землі перед Головним псом і дозволила всім себе обнюхати. Вона не рухалася і не встановлювала жодних обмежень. Коли собаки зневажливо пішли від неї, Сестра нишком зазирнула в порожнє корито для харчів і крадькома випила трохи води.

Ось що відбувається з собаками, які намагаються жити у світі без людей: вони стають виснаженими, приниженими, зголоднілими. Якби ми й далі сиділи в трубі, то стали б такі, як Сестра.

Швидкий тепер від неї не відходив ні на крок. Я подумав, що він завжди найдужче