Читати книгу - "Голова з площі Пігаль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він зробив ще ковток, цього разу – більший.
– Гаразд, слухаю вас, – здався редактор, захисна агресія трохи спала. – Публікація про ваш подвиг створила вам, апатриду, особі без документів, проблеми з поліцією? Дозвольте мені особисто вирішити їх – знаю впливових людей у префектурі.
– Хіба що в мене є певний сумнів щодо визначення. Жодних подвигів, заступився за даму, ще й заподіяв їй шкоди при тому.
– Мадемуазель Шарлот не звинувачує вас. Навпаки, вдячна, що завдяки вам лишилася живою. А рана заживе. Тим більше, ви стрельнули філігранно. Сказати б навіть, ювелірно.
– Саме так і написано в вашій газеті: ювелірний постріл емігранта-поляка. Не згоден я саме з цим.
– Пардон, месьє. Вас дратує, що ваш постріл мій репортер назвав ювелірним?
– Мене дратує, що ваш репортер назвав мене поляком, – відрізав Кошовий, тицьнув пальцем у заголовок. – Ось. Поляк-емігрант урятував артистку кабаре пострілом у її тендітну ніжку.
– Ви упереджені до поляків?
– Ні. Я не маю упереджень до жодного етносу. Просто я не поляк. Ви – француз?
– Так! – Куртуа при цих словах мимоволі розправив плечі, випрямив спину, випнув груди.
– Бачте. А якби вас назвали… не знаю… Німцем чи англійцем. Або бельгійцем.
– Але я француз! – схоже, редактор щиро не розумів предмету розмови. – Кому стукне в голову назвати мене німцем?
– Наприклад, тому ж репортерові, котрий написав мене поляком.
– А, пригадую! – Куртуа знову торкнувся пальцем чола. – Месьє Прево́, мій автор, щось таке казав. Ніби ви просили не називати вас росіянином.
– Наполягав.
– І що? Хіба вас назвали росіянином? До речі, я не маю нічого проти росіян, у Парижі зараз чимало емігрантів, утікачів від радянської влади…
– Месьє Куртуа, – зітхнув Клим. – Я емігрант. Але це не означає, що я росіянин або поляк. Я українець, народжений у Києві. Проте мене, як решту українців, тут, як і всюди в Європі, чомусь вперто пишуть або росіянами, або – поляками.
– Питання не до мене, – сухо мовив редактор. – Та ви прийшли говорити зі мною. Тож спробую відповісти, як знаю та розумію. Отже, месьє Кошові, маємо два аспекти, дві сторони. Одна з них лежить у політичній площині.
– Політичній?
– Нехай геополітичній, – виправився Куртуа. – Як редактор масової газети, найнятий її власником, я мушу зважати на подібні моменти. Ви щойно припустили, що я ображуся, назви мене хтось німцем. Чи бельгійцем. Так, це буде помилка. Але в глобальному масштабі – ні, бо походження й громадянство визначається державою. Німеччина є. Бельгія – є. Таким чином, є німці й бельгійці. Що таке Україна, чи є така держава на карті світу? Відповідь ви знаєте… – Редактор легенько хлопнув у долоні. – По очах бачу, пояснення вас не влаштовує. Обурює, викликає цілком зрозумілий мені, повірте, внутрішній опір. Я виклав своє бачення, не більше. Бо, – він підніс пальця догори, – є інший, більш приземлений аспект. Навіть якщо українці як етнос справді існують, про них наші читачі нічого не знають. Щоденна газета, месьє Кошові, не займається просвітництвом. Слово «поляк» чи «росіянин» у заголовку звучатиме зрозуміліше. Люди платять сантими за зрозумілі заголовки. Чи ви думаєте позиватися через те до суду?
Останнє питання виглядало явно знущальним.
Праве віко Кошового зрадницьки сіпнулося.
– Не будете виправляти помилку? – Клим знав, що почує.
– Не бачу помилки.
– Скільки тут коштує пастіс?
– Частування – презент. Прийміть його і як моє приватне вибачення.
– Хочете правдиве зізнання? – Кошовий підвівся. – Цими останніми словами ви зупинили мене від того, аби вилити ось це у ваш писок.
Поки Жульєн Куртуа перетравлював почуте, Клим підвівся.
Зміряв редактора втомленим поглядом.
Пішов геть, залишивши недопиту чарку на столику поруч із газетою.
Назад на Сіте вертався тим самим шляхом, і завернув на площу Луї-Лепін.
Тут, недалеко від Нортр-Даму, аромати довкола Ринку квітів[26] створювали у поки що сірому сльотавому Парижі острівець вічної весни. Зараз, у бідній день, для повноти картини тут бракувало лише пташиного співу – насолодитися ним можна було щонеділі, й Клим останнім часом намагався не втрачати такої нагоди.
Не думав, що потягне на щось подібне.
До, а тим більше – під час війни Кошовий не знаходив у своїй душі аж таких романтичних струн. Щоправда, свого часу Бася Райська відшукала, вони звучали незнаними раніше нотами під її вмілими тонкими артистичними пальчиками. Та після її смерті струни обірвалися, а те, що потім виникло в нього з Магдою Богданович, виглядало швидше проявами зрозуміліших, природних інстинктів. Вони пробуджуються, коли двоє самотніх людей у важкий для обох час намагаються знайти захист і спокій, нехай дуже умовний.
Хоча Магда раптом нарікала: навіть у моменти найтіснішої, інтимної близькості, коли вже досягаєш піку вдоволення чи лежиш потому, тяжко й нерівно дихаючи, від нього не дочекатися потрібних слів. Клим або віджартовувався, або навіть огризався – хіба в такі моменти потрібні слова… І взагалі, їх вигадали поети, здебільшого нездалі, аби морочити голови жіночкам та домагатися всього, чого інші, раціональніші чоловіки, домагаються потрібними й серйозними справами. Нарешті, ніжним варто бути не на словах, а на ділі.
Одначе в їхній останній рік щось помінялося. Якось Клим, втомлений, мов собака, ще й трошки підпилий після тривалих політичних суперечок, раптом узяв Магду за плечі, подивився в очі й мовив, ще до вірячи до кінця, що говорить саме він: «Знаєш, здається я тебе кохаю». – «Здається – перехрестися», – відповіла тоді вона, та замість вивернутися, бо теж заморилася в шпиталі, притислася сильніше, стала навшпиньки, прошепотіла просто у вухо: «Нарешті, дочекалася, Богу дякувати».
І ось тепер, п’ять років потому, Клим Кошовий, самотній емігрант, якому в травні виповниться сорок п’ять, двічі контужений, із наскрізною раною в плечі, в старому пальті, з густими вусами та мушкетерською борідкою, ходить на квітковий ринок слухати канарок, папужок, інших різнобарвних пташок.
Чого доброго, вірші почне складати…
Купивши букет нарцисів, Клим повернув до Божого шпиталю[27]. Не здивувався, що його у вестибюлі впізнали з першого погляду. Озвалася одна сестра, на заклик злетілося ще троє, відразу оточили, защебетали – куди там канарки. Так, у оточенні несподіваних шанувальниць, він пройшов через внутрішній дворик із старими величними колонами, які більше нагадували античний театр, ніж лікарню. Не питали, до кого йде – довели до потрібної палати.
– Я можу вставати! – повідомила Шарлот із ліжка. – Лікар не радить, але я можу вставати!
Прикритися ковдрою вище грудей дівчина навіть не потурбувалася.
– Ви в надійних руках, мадемуазель, – Клим вклонився захопленим медичкам, зробив легкий зграбний реверанс. – Слухайте лікаря. Хоча… тут вас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голова з площі Пігаль», після закриття браузера.