Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

Сонце от вже туй-туй зiй­де, туй-туй роз­жев­рiється, а ту­ман не ус­ту­пає.

Нараз… що се?

З про­тив­ної го­ри, вiд­дi­ле­ної вiд нього лиш не­ве­ли­кою до­л­и­ною, об­зи­вається го­лос трем­бi­ти.

Так зран­ня?

Так. Се справ­дi го­лос гiрської трем­бi­ти, яка щось за­по­вi­дає сум­но i про­тяж­но, мов ви­раз­ний жаль. Анд­ро­на­тi зда­є­ть­ся, що її го­лос всiм своїм смут­ком зва­люється на нього. Вок­ру­ги ти­хо - жод­на де­ре­ви­на не ру­шить вi­та­ми, а го­лос трем­бi­ти заєдно iшов вер­ха­ми. Так, як вiн.

Андронатi не здер­жав­ся i спла­кав при зву­ках сеї трем­бi­ти. Не­доб­ре вi­щу­вав сей шум трем­бi­ти по­ран­ком. Анд­ро­на­тi гля­нув на сон­це. А во­но вже ви­су­ва­ло­ся з-за якоїсь го­ри, жев­рi­ючи кров'ю, пиш­не, ос­лiп­лю­юче. Ту­ман в до­ли­нi рi­д­шав. То­дi вiн встав i спус­тив­ся в до­ли­ну. В до­ли­ну, ще вдру­ге по­дав­ся, до го­ри. Там, не над­то ви­со­ко на го­рi, сто­яло пиш­не обiй­стя, що вже своїм ви­дом зрад­жу­ва­ло ба­га­тст­во. Вок­руг нього, як i до­сi лi­сом, все ще сон. То­дi вiн при­с­ту­пив не­чут­ним кро­ком до призьби i пок­лав на неї обе­реж­но бi­ло­го спля­чо­го вну­ка.

Сам ог­ля­нув­ся.

Чи в доб­ру го­ди­ну пок­лав хлоп­ця? Не зна­ти.

Господи бо­же, дай, щоб в доб­ру…

А да­лi… чи об'явить що до­лю ди­ти­ни?

Нiщо не вiд­по­вi­ло на йо­го дум­ку. Вок­ру­ги ти­хо i ти­хо. Нi ше­лес­ту, нi ру­ху, нi шу­му. Ска­за­но, сам сон ще ди­хав. По­ран­ко­вi ту­ма­ни здiй­ма­ли­ся знiж­на вго­ру i все пе­ред йо­го оком зак­ри­ли.

Коли вер­нув на­зад на свою до­ро­гу, стрi­нув на стеж­цi яко­­гось ча­ба­на. Вмить за­дер­жав йо­го.

- Чому ще пе­ред схо­дом сон­ця десь трем­бi­та об­зи­ва­ла­ся? I не то, щоб об­зи­ва­ла­ся, а ри­да­ла…

- Мабуть, який­сь ба­гач по­мер. Бiд­ний не має овець i по­ло­­нин, то за ним не бу­де трем­бi­та жа­лi­ти, - вiд­по­вiв ча­бан ко­рот­ко i по­чав ок­ри­ле­ним кро­ком спус­ка­ти­ся з го­ри.

- Го-ов!! - за­дер­жав йо­го ще на хви­ли­ну Анд­ро­на­тi, вi­дiй­шов­ши вже кiлька кро­кiв. Ча­бан ста­нув не­охо­че:

- Чого вам?

- Чиє се обiй­стя… он то на не­ви­со­кiй тiй го­рi, з сто­га­ми сi­на близько ха­ти? - спи­тав, ука­зу­ючи на газ­дiвст­во, де зос­та­вив вну­ка.

- Се… пер­шо­го ба­га­ча в на­шiм се­лi. Не знаєте?

- Нi. Я чу­жий.

- Михайла Дон­чу­ка… - до­дав ще ча­бан.

- А дi­ти має?

- Анi од­но­го. Та за­те сот­ки овець i ста­до ко­ней. Там… - i, не до­по­вiв­ши сло­вом в пос­пi­ху по­ча­те ре­чен­ня, ча­бан зро­бив лиш ру­кою рух, що "в ба­га­ча га­разд не­аби­який…", i зник ме­жи де­ре­ва­ми.

Пiшов i Анд­ро­на­тi, не ог­ля­да­ючись бiльше, утер­ши сльо­зу з очей, що на­си­лу втис­ну­ла­ся в очi.

Iшов мо­рем жи­вич­но­го за­па­ху, що роз­хо­див­ся тут чис­тим ра­нiш­нiм воз­ду­хом. Сме­ре­ки на­че злi­ни­вi­ли в нiм, на­че з сон­ли­вос­тi вся­кий рух за­бу­ли.

Десь ви­со­ко пiд не­бом круж­ля­ли са­мiт­но плав­ким ле­том тут i там два хи­жу­ни [8] роз­зи­ра­ючи­ся з ви­со­ти за здо­бич­чю на дни­ну.

Опинившися на хреб­тi го­ри, з якої по­ба­чив угорську гра­ни­цю, зга­дав Анд­ро­на­тi те­пер i по­ки­не­нi свої шат­ра.

Що там дi­яло­ся?

Доброго, пев­но, нi­чо­го.

Бачив в ду­шi лють Ра­ду.

Без бiй­ки або, мо­же, i убивст­ва, пев­но, не обiй­шло­ся. А мо­же, за всiх вiд­по­ку­тує жiн­ка.

Але нi. Її всi бо­яться. Во­на страш­на, мо­гу­ча з своєю си­лою ча­рiв. А по­тiм i тим, що з жi­нок в їх гро­ма­дi во­на вi­ком най­стар­ша, i че­рез те за­без­пе­че­на вiд вся­ких на­па­дiв уша­ну­ван­ням, яке вiд­дається ци­га­на­ми в кож­дiй гро­ма­дi най­стар­шiй жiн­цi. Ра­ду, пев­но, та­кож, хо­ча i який мсти­вий та ско­рий в учин­ках, не пос­мiє їй за­по­дi­яти ли­ха. Але, мо­же, то­ва­риш йо­го по­тер­пiв, як по­вер­нув у шат­ро мiж спля­чих i збу­див йо­го. Йо­му од­но­му Ра­ду не все до­вi­ряв, за­ки­ду­ючи, що вiн не Ра­ду, а йо­го, бiд­но­го му­зи­кан­та, вва­жав за стар­ши­ну. Та будь-що-будь, доб­ре, що вже Мав­ра вир­ва­на з йо­го рук. Хоч i яка її дальша до­ля мiж чу­жи­ми жде, особ­ли­во спо­чат­ку, то хоч ос­та­не при жит­тi, не ста­не ка­лi­кою. А ди­ти­на її та­кож, будь її батько i не ци­га­ном, не бу­де вби­та, мов звi­ри­на. Знай­дуть доб­рi лю­ди, зми­ло­сер­дяться, i нi ма­ти, нi син не за­ги­нуть мiж ни­ми. А з ча­сом, як­що вiн, Анд­ро­на­тi, не за­ги­не… вiд­най­де їх, i во­ни при­лу­чаться до iн­шої гро­ма­ди. До то­го ча­су i лють Ра­ду ос­тиг­не.

Бiдна Мав­ро! Яке бу­де твоє про­буд­жен­ня в лi­сi пiд сме­ре­кою?

"Мавро!" - кри­ча­ла з бо­лю ду­ша, ри­да­ло сер­це батько­ве, i знов сльози зал­ля­ли йо­го вид. Iшов да­лi май­же нав­по­мац­ки. Нi­ко­ли та­ко­го гiр­ко­го жа­лю не заз­на­вав ще в своїм жит­тi, як си­ми дня­ми. Во­лi­ла би бу­ла во­на ма­лою вмер­ти, як в най­кра­щих лi­тах от та­ким спо­со­бом оси­ро­тi­ти, змар­ну­ва­ти­ся. "Че­рез що?" - крик­нув роз­пуч­ли­во, уда­рив­ши так са­мо з ди­ко­го жа­лю в до­ло­нi.

Коли взяв її грiх в свої сi­тi?

Вона ж не смi­ла чу­жо­го чо­ло­вi­ка i ру­кою дiтк­ну­ти­ся, а во­на грiш­на… Гос­по­ди бо­же!.. Та ба! вiн вже знає ко­ли; то­дi, як ста­ла хо­ди­ти мiж па­ни во­ро­жи­ти, i за йо­го, Анд­ро­на­тi, скрип­кою смут­нi пiс­нi спi­ва­ти, а йо­му, Ра­ду, не­на­сит­но­му на гро­шi, зно­си­ти вiд па­нiв за во­рож­бу i спiв зо­ло­то. То­дi знай­шов­ся вовк на її кра­су i мо­ло­дiсть - до чо­го дiй­шло. А вiн, бi­до­лаш­ний? Ку­ди йо­му вер­та­ти? Хi­ба пi­де прос­то до пус­ти i при­лу­читься там до якої гро­ма­ди, прик­ли­кав­ши до се­бе й жiн­ку. Так. Iнак­ше нi. А ко­лись… за кiлька ро­кiв, мо­же, при­манд­рує знов в оцi око­ли­цi i пог­ля­не, як жи­веться вну­ко­вi в ба­га­ча. За кiлька ро­кiв… а до то­го ча­су не­хай має йо­го гос­подь в своїй опi­цi. Йо­го i Мав­ру.

Довго, дов­го ди­вив­ся ще му­зи­ка бист­рим оком по вер­хах за­лiс­не­них гiр, що мов з по­ран­ко­вих мряк по­во­лi роз­дя­га­ли­ся, ви­су­ва­ючи один хре­бет по дру­гiм про­ти сон­ця, що, зiй­шов­ши на схо­дi, жев­рi­ло свiт­лом, ос­лiп­лю­ючи око.

Коли Мав­ра про­бу­ди­ла­ся ра­но, по­ба­чи­ла над со­бою, за­мiсть за­ку­ре­но­го i лах­ма­ну­ва­то­го шат­ра, зе­ле­нi вi­ти сме­ре­ки i опам'ята­ла­ся, що во­на в лi­сi. В пер­шiй хви­лi не зна­ла, що ду­ма­ти, по­ба­чив­ши се­бе са­мою, без своїх лю­дей, без Ра­ду, без ма­те­рi, батька, що до­сi не вiдс­ту­па­ли вiд неї.

Почала кли­ка­ти.

Але сла­бий її го­лос роз­хо­див­ся ли­ше сла­бим вiд­го­мо­ном по лi­сi i не прик­ли­ку­вав нi­ко­го.

Лежала який­сь час, ви­жи­да­ючи ма­те­рi, i надс­лу­ху­ва­ла.

Не йшла ма­ти?

Нiхто не при­хо­див.

Округ неї ти­ши­на i лиш ши­ро­кий кри­ла­тий шум лi­су го­й­дав­ся жи­вич­ним воз­ду­хом та десь-не-десь за­чу­вав­ся Ше­лест ви­вiр­ки [9], що дря­па­ла­ся блис­кав­кою по сме­ре­ках. Тут i там за­зи­ра­ло со­неч­ко зо­ло­тим сяєвом крiзь сме­ре­ко­ве га­луз­зя - i десь знов не­да­ле­ко шу­мi­ла рi­ка, а враз з тим шу­мом роз­хо­див­ся i гук мли­на.

Отже, во­на десь не­да­ле­ко