Читати книгу - "Відгуки, Леся Українка"

І став тесати раб гарячий камінь.

І все було палким в годину творчу,-

І небо, і земля, і камінь, і різець,

І серце майстра; мов гарячий присок,

Летіли з-під різця уламки дрібні.

І згодом на розпеченім піску

З’явився твір, немов жива потвора;

Ліниве тіло лева простяглося,

Мов спекою пригнічене в полудне,

Та загадкова людська голова

Здіймалась гордо і дивилась просто

Камінним поглядом поперед себе;

А на устах був усміх зловорожий.

Той погляд і той усміх був страшніший,

Аніж убійче сонце у пустині.

І та потвора стала в людях богом.

Їй будувалися просторі храми

З важкими колонадами; а барки,

Убрані лотосом, несли їй жертви.

Легенди почали складать про неї,

Закрашені у густу барву крові;

Співали їй свої пісні поети,

А вчені будували піраміди

З книжок, що мали загадку вгадати

Очей таємних і ворожих уст.

Там списані були усі імення

Тої потвори: Сонце, Правда, Доля,

Життя, Кохання і багато інших;

Та краще всіх пристало слово Сфінкс:

Воно таємне, як сама потвора.

24.07.1900

Ра-Менеїс була горда цариця, дочка фараонів,

гарна й страшна, мов Урея, змія золотая,

що обвивала подвійний вінець двох Єгиптів,

мала чоло діамантове й темні рубінові очі.

Вдача в цариці була, мов Нілу підступнії води,

що випливають з таємних джерел, не відомих нікому;

влада цариці була, немов африканськеє сонце,

мов потужний самум, що не хоче й руїни лишити.

Весь Єгипет стогнав, мов співучий колос у пустині,

владу важку несучи гордої Ра-Менеїс;

часом він ворушивсь, наче лев у кайдани закутий,

глухо порикував, наче підземний вогонь,

тяжко придавлений гнітом гори кам’яної:

але як тільки з’являлась до люду цариця

з гордим, немов діамантовим, чолом, як тільки

в темних, карих очах прокидались рубінові іскри,

миттю лев той народний під ноги цариці лягав,

з усміхом сфінкса цариця йому наступала на шию.

Ра-Менеїс панувала і в храмах нарівні з богами.

Всі камінні богині робились до неї подібні;

руки майстрів заселили пустиню навколо Єгипту

людом колосів з обличчям гордої Ра-Менеїс.

І не було ні одної струни на єгипетських арфах,

щоб не співала хвали повновладній цариці Єгипту.

Ра-Менеїс будувала собі піраміду в пустині,-

більше лягло там людей, ніж каміння, паленого сонцем.

Але не встигла вгорі загостритися царська могила,

як над Єгиптом було вже одне тільки сонце - небесне:

Ра-Менеїс на пурпурове ложе злягла - і не встала.

Тихо лежала цариця в сповивачах, повних бальзаму,

з блідо-злотистим обличчям, неначе з слонової кості,

а над чолом, як і перше, сіяла корона -

двох Єгиптів вінець і змія золотая Урея.

Ра-Менеїс положили у барку червону,

і поніс її, тихо колишучи, далі, все далі

Ніл жовтоводий, свята непрозорая річка.

В білих убраннях жерці в срібнії сістри 5 дзвонили,

плачем великим ридали невільниці чорні,

шати свої роздираючи, ранячи тіло до крові,

густо-червонії краплі падали в жовтую воду;

арфи сумні голосили, квилили єгиптянок співи;

лотосу квіти блакитні, в’янучи, гнулись додолу.

І плила так червоная барка, мов сонце, на захід.

Ледве ж на берег пісковатий, де вже виднілись високі

гори-могили царські, винесли тіло цариці,-

люд заступив йому путь. Бачив лев, що розбиті кайдани!

Білих жерців розігнав, потопив усіх чорних невільниць,

вирвав арфи в єгиптянок і на тріски поламав,

лотоса квіти стоптав і барку спалив на кострищі,

тіло цариці закинув далеко в пустиню, в піски.

Там їй вихри щороку могилу рухому робили.

Сонце лило свій огнистий бальзам на дочку свою вмерлу.

Час летів, і пройшли над Єгиптом віки незчисленні,

вже й могили царські почали западати в руїну,

вже й імення царські почали западати в непам’ять,

руйнувать стали руки безбожних гробниці і храми,

і не раз, як рука, чи повітря, чи сонце торкались

тисячолітнього трупа - він розпадався на порох,

і сміялись безумні нащадки, що й мумії предків не вічні…

Раз на північ ішов караван, щоб одправить за море

награбовані скарби з руїн фараонів забутих.

Попереду везли саркофаг величезний порожній,

чорний камінь на сонці блищав, мов розпечена бронза,

ледве сунули десять верблюдів тягар той пекучий.

Раптом передній погонич, ідучи, спіткнувся,

глянув додолу й відскочив, ужалений страхом,-

під ногами у нього лежала гадюча голівка,

і палали, мов іскри, на сонці червонії очі.

«Ля Ілляга! - сказав йому шейх каравану.-

Ся гадюка не з тих, що збавляють життя правовірним,-

гляньте, вона золота, в неї очі - коштовні рубіни».

І власноручно почав підводить з піску ту гадюку,

але слідом за змією з піску підвелося зненацька

мертве обличчя в подвійній короні Єгипту,

Ра-Менеїс підвелася, дивно-нетлінна цариця,

і здавалось, мов погляд таємний ховають закриті повіки,

а блідії уста ледве стримують усміх ворожий.

Скам’яніли погоничі, вгледівши мертву царицю.

Тільки шейх правовірний не втратив святого спокою,

він не лякався жінок, ні живих, ані мертвих,

звик тільки ціну складать їм на гучних базарах.

Він подумав: «Ся жінка ціни в нашім краю не має,

але безумнії джаври заплатять безумнії гроші» -

і наказав обережно забрати з піску ту царицю

і покласти її в саркофаг, не грабуючи злота.

Царським ложем здавалася чорна важка домовина,

як заблищала над нею змія золотая Урея.

Але закрилося гучно каміннеє віко,

Ра-Менеїс заховалась назавжди від ясного сонця.

Далі пісками сипкими до моря подавсь караван,

без перешкоди дійшов до приморського людного міста.

Не помилився розсудливий шейх: справді, джаври безумні

гроші безумні йому заплатили за мертву царицю

і повезли її геть через море на