Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
В буді тим часом ішло дуже весело і гойно. По перекусці слуги позбирали миски і тарелі, а натомість понаставляли фляшок з вином і чарок. Чарки кружили живо. Вино звільна розпутувало язики, розбуджувало веселість та гомін. Пахучий дим з дорогих цигар клубився понад головами до дощаної стелі, плив тонкою струйкою крізь прорізане вікно. Слуги Леонові крутилися посеред гостей, подаючи їм, чого хто забажав. Гості одні сиділи купками, другі стояли або ходили, балакаючи, жартуючи або торгуючись. Леон не покидав Германа. Він нині перший раз ближче зійшовся з тим найбільшим бориславським тузом і почув до нього якусь дивну приязнь. Досі вони стояли против себе, як вороги. Леон доперва два роки тому прибув до Борислава з готовим і чималим капіталом. Він був більше образований від Германа, добре знався на купецтві, читав деякі книжки гірничі і думав, що досить йому тільки явитись в Бориславі, а усе покориться перед ним, і він стане самовладним паном. Він наперед укладав собі плани, як то він закупить дешево обширні і найвідповідніші до копання частки грунту, як позаводить собі машини для скоршого і дешевшого видобутку земляних скарбів, як піднесе цілий нафтовий промисл і своєю волею буде піднімати і опускати ціни на всіх торгах. Між тим показалося на ділі зовсім не те. В Бориславі були вже свої сили, і то сили такі, з котрими йому нелегко було мірятись, а найбільшою такою силою був Герман. Леон зразу лютився, побачивши, з якою нетайною неохотою приймають його давні бориславські предприємці. Особливо Герман, той простий, невчений жид-онучкар, був для нього сіллю в оці, і він старався все і всюди, де тільки міг, щипати його, а в товаристві ніколи не переминув поза звичайною чемністю показати Германові свою духовну вищість. Герман знов мало робив собі з дотинків Леона, а шарпав його на полі інтересів: перехапував частки, котрі хотів купувати Леон, переймав його щонайліпших робітників, а при всім тім Леонові все показував такий вид, буцімто й нічого не знає. Сього було замного для Леона. Він побачив, що таким способом не дійде ні до чого. Правда досі в Бориславі йому щастилося: він надибав на кілька багатих жил воску, кип’ячка тож в многих ямах ішла добре; але Леон справедливо боявся, що не завсігди щастя буде йому прихильне, що, може, часом і відвернеться від нього, а на такий случай ліпше мати сильних приятелів, ніж сильних ворогів. А тут ще й те причинилося, що по смерті жінки Леон забажав з часом осісти супокійно, утвердитися, пустити коріння в грунт і уживати на старість плодів свого неспокійного, запопадливого життя і забезпечити хороше життя своїй єдиначці. Тут уже конечна річ - мати кружок приятелів, а не ворогів. При тім же він зачув, що у Германа є син-єдинак у Львові в практиці купецькій,- і думка його прямо стрілила туди: Германів син і його Фанні - то пара; два найбільші силачі по капіталу, замість боротися і підкопувати один другого, сходяться, зв’язані тісним вузлом родинним, і - думка Леонова будувала золоті замки на тій тривкій підвалині.
- Бачите, дорогий сусідо,- говорив він до Германа,- сам не знаю, що таке, що так мені дуже затужилося за своїм спокійним, тихим і щасливим пристановком. А то досі чоловік був, як та перелетна птиця: то тут, то там. Ні, пора вспокоїтися!
- І я то кажу,- сказав Герман, що чинився, немов тая бесіда дуже його займає.
- Не дав мені бог сина так, як вам,- га, але є у мене дочка, сердешна дитина. Бачити її щасливою, з любим чоловіком, в крузі діточок - ох, то єдина ціль мого життя…
- Дасть бог, що й теє вам сповниться.
- Га, я дуже того бажаю… Ах, і ще так кружок добрих приятелів, таких, як ви, любий сусідо,- ні, більше би мені нічо до щастя не хибувало…
- Ну, щодо мене,- сказав, усміхаючись, Герман,- я з Дрогобича не втечу, мене можете мати завсігди на свої услуги.
- О, я знаю,- сказав Леон і кріпко стиснув Германову руку,- я знаю, що ви щирий, добрий чоловік! Не повірите, як я віддавна бажав з вами ближче познакомитися… А що ж ваш син? Правда, я не маю честі знати його лично, але він уже наперед милий мені і дорогий, як своя власна дитина.
Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медівнику схрупнув зерно перцю.
- Мій син,- сказав він неохітно,- дякую вам за ласкаве запитання! От, працює, що може.
- Ну, того й не кажіть! - скрикнув Леон.- Я й сам знаю, що син такого батька, певно, й хвилі не просидить дармо! Ех, дорогий сусідо, який би я був щасливий, якби-то ми могли взятися оба докупи, зійтися близько у всім так, щоби… - він урвав і глядів на Германа, а Герман на нього, не вгадуючи, куди той цілить.
- Знаєте,- почав знов Леон,- нинішній день такий великий і щасливий для мене… Саме серед тої розмови оба бесідники встали і підійшли до вікна, бо в буді зробилось душно. Герман виглянув у вікно надвір. Ледве відступив від вікна, коли нараз кусень цегли, мов стріла, влетів крізь вікно саме туди, де стояв Герман. І якраз, коли Леон говорив про велике нинішнє щастя, цегла гепнула перед ним на стіл, в купу склянок. Болісно дзенькнуло і розприслося скло, а цегла полетіла далі і, ударившися ще о противну стіну, впала на землю. Всі позривалися з місць, а Герман поблід мов полотно: він догадувався, що цегла вимірена була в нього.
- Що се? Що се? Хто се такий? - почулися тривожні крики. Леон, Герман і ще деякі гості вилетіли надвір. Надворі тож крик.
- А лапай-но го, драба якогось! - кричав з усієї моці майстер.
- Хто ту цеглою кидаєсь? - крикнув і собі ж Леон.
- А он, прошу пана, якийсь драбуга-вуглярчук. Плентався ту по улиці, зазирав, зазирав, а далі як побачив отого пана (показав на Германа) у вікні, та за цеглу,- як фурить, та втеки! Лапай го, лапай та на поліцію! - обернувся знов майстер до двох робітників, що гнали долів Зеленою улицею за утікаючим вуглярчуком в чорній, як смола, сорочці і в такій же опинці.
- Овва, то бестія
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.