Читати книгу - "Щаслива зірка полковника Кладо, Ростислав Феодосійович Самбук"

Пауза затягувалась, та Ланвіц не помічав часу, посміхався мрійливо, і його усміхнене обличчя дивно контрастувало з похмурими фізіономіями підлеглих — певно, ця пауза йшла гауптштурмфюрерові на користь, бо створювала напруженість і пригнічувала людей.

Ланвіц знайшов єдино можливі в такій ситуації слова. Точніше, він не шукав їх, вони були продовженням отих думок про арійського велетня, навіяні гарним настроєм гауптштурмфюрера, його впевненістю в своїх словах. Слова його падали, як удари, як ляпаси.

— Я думав, — казав Ланвіц, — що очолюю найкращих спеціалістів рейху, а виявляється, мию справу із збіговиськом недолюдків і кретинів, які не можуть ліквідувати якусь паршиву рацію. Я підкреслюю: одну рацію, котра веде передачі з постійного місця. Ви розумієте, що я маю на увазі, панове?

Запитання було чисто риторичне, і, звичайно, ніхто не насмілився відповісти гауптштурмфюрерові. А Ланвіц помилувався сонячним зайчиком, що вигравав на носку його чобота, і погрозливо вів далі:

— Кожен мусить пам'ятати, що радисти потрібні всюди, і наша доблесна армія, яка веде бої під Сталінградом, вимагає щоденних поповнень. Дехто з вас зажирів, панове, і невеличка прогулянка на Східний фронт тільки надасть таким енергії. Я не збираюся тут довго говорити, бо певний, що зайві розмови завжди шкодять справі. Та я не хотів би, щоб ви подумали, ніби я тільки лякаю. Місяць тому я дав слово командуванню — і мені сказали: це доведено до відома самого фюрера, — що ми ліквідуємо бельгійського радиста в найкоротший термін. Місяць минає, а наскільки ми просунулися? З такими темпами шукатимемо його два роки, якщо взагалі коли-небудь знайдемо…

Гауптштурмфюрер обвів підлеглих уважним поглядом. Тепер усі видавалися йому на одне обличчя, всі дивилися на нього, та ніхто не насмілювався зазирнути у вічі.

Ланвіц знав, що даремно гримає на підлеглих, що кращих спеціалістів він навряд чи знайде в усьому рейху, — та не міг не гримати. Зрештою, підлеглих слід тримати в чорному тілі, в постійному страсі. Що ж це за солдат, який не боїться свого офіцера?

Ланвіц глянув у вікно, на голе дерево, де по вітах стрибали горобці. На мить він позаздрив пташиній безжурності, та відразу накостричився й кинув суворо:

— Не думайте, що я просто лякаю вас, панове!

Він повернувся й вийшов з кімнати, заклавши руку за борт мундира, так, як іноді це робив фюрер, — якщо б цієї миті йому сказали, що він наслідує фюрера, не повірив би.

Але, зрештою, хіба це погано? І хто насмілиться засудити за це?

Перед обідом до Ланвіца підійшов командир взводу й доповів, що єфрейторові Туркмейєру, здається, спала на думку непогана ідея, і якщо в гауптштурмфюрера знайдеться кілька хвилин…

— Покличте сюди вашого єфрейтора, — наказав Ланвіц, — подивимось, що це за геній.

Вимовляв ці зневажливі слова через губу, щоб не подумали вчити його, аса радіопеленга, але думав зовсім протилежне: «Цей Туркмейєр — колишній інженер великої фірми, і не рядовий інженер, — працював у конструкторському бюро, голова в нього варить, і варто послухати».

Єфрейтор Туркмейєр — довготелесий, незграбний чоловік із видовженим обличчям і вузькими блідими губами — виструнчився на порозі й збирався рапортувати, однак Ланвіц зупинив його:

— Ми з вами інженери, Туркмейєр, і тільки війна зробила одного єфрейтором, іншого — офіцером. Сідайте, колего, і кажіть, що надумали.

Туркмейєр втупився в гауптштурмфюрера вирластими, зовсім не арійськими очима, почав, тримаючись струнко:

— Насмілюсь доповісти, гер гауптштурмфюрер. Мені здалося, що ми зможемо виловити цього радиста, якщо вимикатимемо електрику в зоні дії рації…

— Що? — не збагнув одразу Ланвіц. — Яку електрику і для чого вимикати?

— Насмілюсь доповісти, рація працює від електрики міської мережі…

— Не відкривайте Америк, єфрейторе! — гримнув Ланвіц. — Ви що, за йолопа мене вважаєте?

Туркмейєр одразу знітився: щоки його побіліли, а ніс зробився червоний. Він шморгнув ним і мовив, злякано кліпаючи очима:

— Насмілюсь доповісти: ні, не вважаю, але ви не зрозуміли мене, гер гауптштурмфюрер, — коли ми вимкнемо електрику, рація припинить роботу.

До Ланвіца поступово почала доходити ідея Туркмейєра. Підкликав єфрейтора до великої карти Брюсселя. Обвів олівцем район Еттербеєка.

— Рація працює десь тут, — повідомив Туркмейєр ще раз шморгнув носом, витягнув хусточку, соромливо скосивши око на Ланвіца, висякався.

— Радист міняє час і частоту передач… — сказав так, немов поскаржився. — І все ж на короткий час ми засікаємо його. Коли він вийде в ефір, почнемо на кілька секунд вимикати електрику — послідовно, будинок за будинком. Насмілюсь доповісти, що…

Ланвіц зиркнув на єфрейтора з цікавістю. Хробак хробаком, слимак паршивий, а думка справді геніальна.

— Так… так… — мовив задумливо. — Вважаєте, що перерва в передачі, визначена нашими операторами, дасть змогу…

— Це буде адреса будинку, в якому працює радист! — перебив його єфрейтор. Виструнчився, притиснувши долоні до стегон: мав довгі руки, кінчики пальців мало не діставали до колін. — Тобто, насмілюсь доповісти, пане гауптштурмфюрер…

— От що, Туркмейєр, — відірвався од карти Ланвіц, — якщо це допоможе нам узяти російського радиста, ви одержите «залізний хрест».

— Радий старатися, гер гауптштурмфюрер!

Він повернувся чітко за статутом і вийшов, твердо карбуючи крок. Зупинився лише на сходах, сперся на поруччя.

Він знав, що відтепер думатиме про це і що думки ці не даватимуть йому спокою. Адже він, Франц Туркмейєр, щойно продав людину, він, інженер Туркмейєр, який завжди пишався своїми передовими поглядами, ненавидів війну і в глибині душі проклинав наці, її паліїв. Пеленгуючи рації, він приглушував у собі черв'ячок сумніву, відразу до самого себе — просто працював як спеціаліст, як радіоінженер. Воювали десь далеко, а він тут вів наче якусь напівдитячу гру — принаймні так вважав; десь хтось працює ключем, а він визначає напрямок до цієї людини, тільки напрямок, а не стріляє в неї. І вона не стріляє