Читати книгу - "Щаслива зірка полковника Кладо, Ростислав Феодосійович Самбук"

— Ось що було на цій плівці. Фотографії п'ятьох найважливіших документів ОКВ, і я гадаю…

— Що ж ви гадаєте?

Та Беккенбауер уже зрозумів свій прорахунок.

— Я хотів сказати, що чекаю на ваші вказівки, групенфюрер.

— Зараз вилітайте до Гааги. Не думаю, що Мертенс чекає на вас, але все ж ми обложимо його гніздо. Заходжуйтесь коло фірми, Беккенбауер, цей Мертенс не міг не наслідити, і якщо ви на нього вийдете…

Мюллер не доказав, але Беккенбауер знав, що саме той мав на увазі: за затримку агента такого рангу він одержить рицарський хрест і чин штандартенфюрера.

— Ви діяли сьогодні чудово, — піддав куті меду Мюллер, — і я сьогодні доповідатиму про це рейхсфюреру. Слід перебрати всіх, хто мав доступ до цих документів ОКВ.

Беккенбауер не став заперечувати, хоча був певен, що справа ця безнадійна: план «Барбаросса» був одною з найбільших таємниць рейху, і все ж росіяни якось довідалися про нього.

— І от що… — групенфюрер примружив око, наче підморгував Беккенбауеру. — У Брюсселі запеленговано рацію, яка працює на Москву. На неї полюють уже три тижні. З'ясуйте, чи нема зв'язку між Мертенсом і брюссельським радистом?

Беккенбауер ледве встиг пообідати — машина вже чекала на нього. Вона швидко довезла оберштурмбанфюрера просто до військового літака, який одразу піднявся в повітря.

Власне, Беккенбауеру можна було не поспішати: агенти гаагського гестапо, які обложили будинок, де містилася фірма «Гомес», мало не одразу впевнилися в марноті своїх сподівань. Обидва телефони фірми — директора й секретаря — не відповідали, вхідні двері були замкнені. Беккенбауер (він прилетів о восьмій вечора) наказав вести спостереження до ранку. Але й уранці Мертенс та його помічник не з'явилися, і оберштурмбанфюрер вирішив особисто обшукати приміщення.

Фірма «Гомес» займала дві просторі світлі кімнати, до кабінету директора вели масивні дубові двері. Беккенбауер потарабанив по них нігтями — справжній дуб, і щоб виламати їх, потрібно хвилин п'ять, не менше. За цей час можна легко знищити код…

Він сів у крісло директора й дивився, як зривають у кабінеті паркет, обстукують стіни. Дивився й дрімав нишком — вчорашній метушливий день давався взнаки, та й на новому місці, як завжди, погано спалося. Знав, що всі їхні зусилля — марні, він зрозумів це одразу, щойно зайшов сюди: тут не тримали ані рації, ані секретних паперів, тут зберігалися лише офіційні документи фірми «Гомес».

Але варто проаналізувати ділові папери фірми. Певно, Мертенс не дурень і обірвав усі зв'язки, але трапляється всяке. Беккенбауер знав десятки випадків, коли якесь слово з листа ставало неспростовним доказом і допомагало розплутати такий клубок, що потім усі аж дивом дивувалися.

Треба викликати сюди Крейцберга. Так, без Ганса не обійтися: Крейцберг — педант, а тут саме й потрібна педантичність і уважність.

Оберштурмбанфюрер поворушився в кріслі.

— Усі ці папери, — поплескав долонею по полірованій поверхні столу, — забрати й уважно прочитати. Вони нам ще знадобляться.

Почалося це давно. Через кілька днів після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз пункт радіоперехоплення абверу в Кранці зареєстрував новий передавач. Слухачі ледь устигли визначити пеленг: норд — 14 градусів.

«КЛС від ПТ-ікс», — так закінчувалась почута радіограма.

Незабаром невідома рація надовго замовкла. А через місяць вона почала вести мало не регулярні передачі. Абверські радіоспеціалісти тепер точно визначили її місцерозташування — Брюссель. Запеленгувавши нарешті КЛС, вони схопилися за голову: рація вела передачі на Москву.

Розшифрувати телеграми ПТ-ікс не вдалося: спеціалісти з функабверу вважали, що для перекриття текстів радист використовує метод, за допомогою якого вдається зашифрувати до п'яти тисяч середніх за обсягом телеграм без повторення комбінацій цифр.

Кілька рацій з такими ж позивними — ПТ-ікс — почали виходити в ефір у районі Парижа, а також у Швейцарії. Для боротьби з ними було сформовано спеціальну команду гестапо, абверу і СД, яку очолив найкращий спеціаліст РСХА [2] гауптштурмфюрер СС Гейнц Ланвіц. Команді підпорядкували першу роту радіонагляду абверу, її озброїли усіма технічними новинками, які тільки мали імперська радіопромисловість. У спеціалістів Ланвіца був навіть індукційний пеленгатор, який реагував не на сигнали рації, а на її магнітне силове поле.

Дна радіовзводи «команди Ланвіца» систематично, квадрат за квадратом прочісували Брюссель. Потужні «майбахи» з рамками пеленгаторів над кабінами оточили місто кільцем і повільно просувалися до центру. Крім них, у пошуках брали участь радіонамети — винахід «команди Ланвіца». Замасковані під ремонтні пересувні пункти компанії «Пост-Бельжик», вони стояли на вулицях і площах міста, переодягнуті в цивільне солдати удавали, що ремонтують телефонні кабелі, насправді ж удень і вночі стежили за ефіром.

Кільце навколо рації поступово звужувалося, але остаточно визначити, де ж саме працює ПТ-ікс, спеціалісти Ланвіца так і не могли.

Невідомий радист працював віртуозно, за складною системою. Різні дні місяця мали свої години передач, кожний вихід — свою частоту. Години й частоти зсувалися за заздалегідь визначеною шкалою — найдосвідченіші оператори ледве-ледве засікали рацію. Бувало, що «майбахи» просувалися за день на три-чотири десятки метрів.

Ланвіц, чия резиденція була в Парижі, спеціальним літаком прилетів у Брюссель. Наказав зібрати операторів. Стояв перед ними підтягнутий, на мундирі жодної порошини, чоботи віддзеркалювали сонячні зайчики. Він щойно поснідав, випив чашечку міцної кави. Був задоволений і самим собою, і ясним днем, що видався, нарешті, після остогидлих осінніх дощів, і тою владою, якою наділив його фюрер і яка вселяла в нього впевненість і підносила над людською потолоччю, котра складала населення цієї колишньої столиці. Так, колишньої — усякі розмови про бельгійський суверенітет Ланвіц вважав пустопорожніми балачками. Він і зараз господар тут, а мине час, і імперія розпростається вздовж усього узбережжя, і Атлантичний океан лизькатиме, як домашній пес, тіло величезного «третього рейху».

Ланвіц стояв, розставивши ноги й заклавши великі пальці обох рук за пасок. Він посміхався, уявивши арійського велетня, який закинув одну ногу в блискучому чоботі на