Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що вам треба?
Це вже досить підтоптаний фрукт, який, очевидно, робить усе можливе для того, щоб не виглядати пристаркуватим.
— Маленьку довідку, — кажу я з усмішкою, що прихиляє до себе.
Проте усмішка не має успіху.
— Конкретніше?
— Краще наодинці, — наполягаю я, кинувши швидкий погляд на другого чоловіка в глибині барлога.
Товариш Димов, явно невдоволений, нарешті вирішує одірватися від столу. Виходимо у двір.
— Не знаю, чи тут зручно, — зауважую я, киваючи на під'їзд, крізь який безперервно йдуть люди.
— А чому ж ні? — заперечує насуплений Димов. — Наскільки я зрозумів, ідеться про маленьку довідку.
— Як хочете. Ваш сусід Маринов знайдений сьогодні вранці мертвим.
— Що?
Димов зобразив на своєму обличчі здивування найвищого ступеня.
— Він отруєний.
— Тобто — як отруєний? Хто його отруїв?
Здивування схоже на справжнє. Або ж цей чоловік уже встиг увійти в свою роль.
— Ви наче зірвали запитання з моїх вуст, — кажу я.
Репліка викликає певний ефект. Димов якусь мить виглядає розгубленим. Потім його обличчя набуває свого звичайного нахабного виразу:
— Ви помилились адресою.
— Ви були чиновником у Маринова, а потім і його другом, — одразу ж переходжу до фактів.
— Ніяким чиновником я не був. Працював якийсь час поденником, бо, шановний товаришу, — тут його голос стає підкреслено повчальним, — колись таким, як я, щоб здобути освіту, треба було попрацювати. Так, так. На відміну од маминих синків, такі, як я, мусили попрацювати..
— Мені приємно, що я маю справу з людиною робітничого походження.
— І ніяким другом Маринова я не був, якщо, звичайно, не вважати за дружбу те, що іноді я приймав його запрошення зіграти партію в нарди.
— Зрозуміло, — киваю головою. — Здається, мене неправильно поінформували. І все ж таки, якщо ви маєте якісь спостереження, особливо за останній час, це було б корисно для справи…
— Ніяких спостережень, — уриває мене Димов. — І взагалі я не розумію, чому вас направили до мене. Як мені відомо, отруєння — це справа не адвокатів, а лікарів. Ідіть до лікаря Колева. Колев лікував Маринова. Спитайте в нього…
— Слушна думка. Можливо, я так і зроблю. Тільки не знаю чому, я покладав на вас великі надії.
Прикро знизую плечима. Димов також уже ладний іти, коли я ставлю йому ще одне запитання:
— Чи не можете пригадати, як ви провели вчорашній вечір?
Він здригається, підводить голову, але одразу ж відповідає:
— Учора ввечері мене в Софії не було.
— А де ж ви були?
— В Ямболі. У зв'язку з однією справою. Повернувся вранці поїздом, о п'ятій годині сорок хвилин.
— Чудово, — кажу я. — Дуже своєчасна подорож.
Димов, мабуть, готовий відповісти щось не дуже люб'язне, і, щоб врятувати його від порушення, яке називається «зневажливим ставленням до виконавців закону», я повертаюсь до нього спиною й знову займаю своє місце під дощем.
Якщо підводити риску у цьому діалозі, то скажу, що хоч у принципі я не маю нічого проти адвокатів, мій співрозмовник мені аж ніяк не симпатичний. І все-таки який костюм!.. Я міг би бодай спитати адресу кравця. Тоді була б хоч одна маленька світла пляма в темряві цієї справи.
* * *
Наш сусід — лікар Колев. Що ж, побачимо й Колева. Хоч у таких випадках люди завжди відфутболюють тебе, як м'яч, один до одного. Або, грубо кажучи, граються з тобою. Навіть не розуміють, що бувають і небезпечні ігри. Тут почуєш одне, там — друге, і м'яч починає збільшуватись, наче снігова куля, що котиться. Не знаю, чи розумієте ви мене?
Дощу вже майже немає. Але мені з власного досвіду відомо, що саме такий дощ, якого «майже» немає, — найнебезпечніший. Він ніби застиг в атмосфері, просочив її, а також і людей, що перебувають у ній, і взагалі таке враження, що йому не буде кінця. Такий дощ, що майже не йде, за півгодини так наситить вас вологою, що ваша вага збільшиться помітніше, ніж коли б ви пробули три зміни підряд у Боровці[1].
Саме це й відбувається зі мною, поки я дістаюся до поліклініки. В поліклініці, на щастя, тепло, але тут на мене чекає нове випробування. Відділення, яке мені треба відвідати, — не для людей моєї статі. Доводиться з люб'язною усмішкою розштовхувати гурт жінок, відтак зачекати, поки вийде чергова пацієнтка, і самому втиснутися в кабінет гінеколога.
Чоловік у білому халаті вивчає мене, звівши брови, і тільки зрозумівши з мого посвідчення, що я прийшов не на огляд, напускає на обличчя звичайний вираз. Вираз, я б сказав, не дуже привітний, хоч і не такий набундючений, як у адвоката.
Поки доктор Колев миє руки, я, щоб згаяти час, спостерігаю за ним. Ні, цей чоловік зовсім не такого типу, як Димов. Той прихований гульвіса й, напевно, падлюка. Цей — непривітний і похмурий, можливо, трохи мізантроп, але відданий своїй справі, навіть педант. Такий педант, що, певне, ще години зо дві стирчатиме під краном.
В цю мить Колев, наче навмисне, щоб розчарувати мене, виймає руки з умивальника, бере рушник і, обтираючись, дивиться на мене, злегка всміхаючись. Одна бліда усмішка — і всі мої здогади летять шкереберть. Худе обличчя стає добрим, тямовитим і не похмурим, а просто по-людському втомленим. Скажете, що усмішки оманливі. Правильно, але не такі, як ця — несподівана й невимушена.
— Чого ви не сідаєте? — запитує лікар, залишаючи рушник на вішалці.
— Не бачу, куди сісти, крім гінекологічного крісла…
На худому обличчі знову з'являється ледь помітна усмішка.
— Навіщо гінекологічне крісло? Сідайте в моє…
Не відмовляюсь. Після годинного поневіряння
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов», після закриття браузера.