Читати книгу - "Ловці перлів, Мирко Пашок"

Шейх Алі Саїд, володар Дахлацьких островів, мешкав у Джумеле на березі найбільшого острова, що мав назву Дахлак—ель—Кебір. Будинки, з яких складалася Алі Саїдова резиденція, були потиньковані гіпсом і крізь віття фінікових пальм сяяли білістю до морського безмір'я. Фінікові пальми були родючі і високі, але росли з голого грунту, на якому не було ані травинки. Лише кущі гранати й жасмину зеленіли під пальмами. А грунт був коричневий. І стовбури пальм теж були коричневі, кольору какао. А самі фініки, спочатку жовті, потім золотаві, наче мед, коли достигали, набували червонясто—коричневого кольору. І весь цей сад був коричневий та сумний.

Але Саїдові пальми були єдині в цих місцях — одразу ж за садом жовтіли самі дюни, що їх удень розжарювало сонце, а вночі, немов інеєм, поливав срібним сяйвом місяць. Тоді там сідали малі шакали й квилили, звівши до великого білого місяця свої гостроносі писки.

Крім Саїдової резиденції, в Джумеле були ще оселя місцевого каїда,[6] кілька рибальських хижок та коричневий, підмазаний крейдою будинок, у якому Саїдів двоюрідний брат Азіз розважався тим, що знущався зі своїх чорних невільників. Азіз був зажерливий, жовчний чоловічок, низенький, з борідкою червоною від хни, завжди брудно вдягнений. Саїд зневажав його.

Алі Саїдові на той час саме сповнилося сорок літ, але славний титул Володаря перлів він носив уже не перший рік і пишався ним. Це був гордовитий, високий, стрункий чоловік, з шкірою кольору кави, розбавленої молоком. Він мав тонкі ніздрі, горбатий, наче дзьоб хижака, ніс, шпакувату бороду, підстрижену за Йєменським звичаєм у формі зрізаного конуса. На тюрбані Алі Саїд носив зелену стрічку — почесний знак нащадка пророка.

Подейкували, ніби він ненавидить жінок. Це була неправда — він просто зневажав їх, як зневажав усе, крім перлів. Горішній поверх його будинку займали просторі приміщення гарему, в якому колись жили сім його жінок. Але епідемія чуми, що недавно спалахнула на островах, вимела із Саїдової оселі все молоде: шість жінок із семи і всіх дев'ятьох синів, яких народили йому жінки. Це була досить дивна пошесть — і в Азізовому будинку вона також косила саму молодь, і Азіз тепер теж залишився без дітей. У Саїда вижила тільки найстарша дружина, від якої вже годі було чекати потомства. Тоді він привів до себе в дім молоду дружину, звичайно, не тому, що покохав її, а тому, що хотів, тому що повинен був мати сина. Нова дружина на ім'я Зебіба була вже при надії.

Зебіба за походженням була йеменкою. Алі Саїд, предки якого колись прийшли з Йемену, любив усе Йєменське. Йемен — як часто він казав — стародавня, славетна країна, де й досі повною мірою дотримуються арабського способу життя. Алі Саїд пив Йєменську кагву мур, тобто дрібно мелену каву, присмачену гвоздикою та імбиром. Пив її, сидячи біля водограю на подвір'ї своєї резиденції, й поглядав угору на вікна, за якими Зебіба чекала свого часу. Потім він сходив на горішню терасу й знову пив кагву мур, дивлячись на море. Воно було сіро—голубого кольору, з білими прожилками хвиль, наче Йєменський килим.

І все, або майже все, що можна було побачити на морі, належало йому — Саїдові. До цих віддалених берегів запливало надто мало чужих кораблів. Отож, коли на обрії з'являлася щогла, Алі Саїд знав, що це корабель шукачів перлів і що він належить йому. Він був Сагіб—ель—Сембук, тобто Володар кораблів, а тому — й Володар перлів, бо мати засоби на лови — значить мати й вилов.

Іноді в невеличкій гавані Джумеле збиралося стільки кораблів шукачів перлів, що вони займали весь рейд, і деяким доводилося кидати якір у відкритому морі. Та наступного ранку кораблі відпливали, й море було пустинне… Хіба що тільки вночі часом майне неподалік берега видовжена гостроноса тінь і зникне в східному напрямку. То кораблі работоргівців везли чорних баранів[7] з Ефіопії та Ерітреї до аравійських берегів, поспішаючи потемки, щоб їх не захопив зненацька англійський чи італійський патруль. І в цих кораблях мав свою пайку Алі Саїд, але ніколи цим не вихвалявся. Це була небезпечна гра.

Наступного ранку після Ауссиної смерті море було пустинне, і в Джумелеській гавані стояв на якорі лише один однощогловий вітрильник «Ель-Кебір», що приплив уночі. Сонце Ще не зійшло, а нахуда хаджі Шере й серіндж уже стояли перед брамою Саїдової резиденції, прохаючи, щоб їм було дозволено побачити обличчя Володаря перлів. Зустрів їх саїдів улюбленець, огрядний галлієць Башир.

Він був у резиденції чимось на зразок управителя, пив шербет, їв медові коржі, а всі інші невільники тремтіли, зачувши його писклявий голос. Як і Саїд, Башир понад усе любив перли.

Коли Башир завів гостей на внутрішнє подвір'я, Алі Саїд удостоїв їх лише тим, що мовчки підняв голову. І нахуда з серінджем вклонилися й привітали його, торкнувшись пальцями чола, серця й вуст. Тільки тоді Саїд дав знак, щоб вони сіли на подушках навпроти нього. Але все ще панувала тиша, бо не годиться, щоб нижчі починали розмову, так само, як не годиться, щоб вельможа виявив свою цікавість чи нетерпіння. Аж по тому, як нахуда та серіндж випили по філіжанці Йєменської кави, Саїд розтулив уста, щоб почати розмову, і показав зуби, гострі та білі наче ікла хижака.

Розмова була довгою, бо велася манівцями. Не личить гостям стріляти словами, наче стрілами, просто в ціль: а то ще господар подумає, ніби їм дорога лише їхня справа, а не його особа. Отож гості разом з господарем курили наргіле,[8] й здавалося, ніби час зупинився. Безмежний спокій панував у Саїдовій оселі, лише водограй плюскотів, поширюючи навколо прохолоду.

Нарешті Алі Саїд відклав мундштук свого наргіле й спитав про наслідки ловів.

Вони