Читати книгу - "Таємниця Крилатого Змія, Рене Дюшато"

— Ну ж бо не плач, тобі допоможуть, і все минеться, — звернувся до П’єро В’юн.

— Малий, мабуть, просто зголоднів, — сказав Бурлака і поліз до своєї торбини. Він витяг окраєць свіжого хліба і протягнув його П’єро. — Ось, наминай на здоров’я.

— У мене лишилося трохи ковбаси, що ми купили позавчора в Сольє, — додав В’юн. — Ходімо з нами та пообідаємо десь біля води. Воно буде краще й спокійніше.

— Звісно, розхвилюєшся, коли бубон порожній, — поважно промовив Бурлака, дивлячись, як П’єро наминає хліб. Він мав рацію: хлопець уже давно забув, коли востаннє їв у свого дядька, і так зголоднів, що хліб і ковбаса зникли за одну мить. Однак проковтнувши останній шматок, П’єро засоромився і зніяковіло поглянув на юнаків.

— Ой, я, мабуть, з’їв увесь ваш сніданок!

— Дурниці! — гордо заперечив В’юн. — Ми вчасно пообідаємо… От прийдемо в Отен, а там, гляди, опівдні й розживемося. Ти йдеш туди?

— Ні, ні! — похитав головою П’єро. — А що ви робите тут? Ви подорожуєте?

— Аякже, — насмішкувато відповів В’юн. — З наметами. Зараз цей спорт дуже модний…

— Справді. Той, хто шукає, завжди знайде собі скоринку хліба, а під лежачий камінь і вода не тече, — додав Бурлака, що погано-таки розумів жарти.

І друзі почали розповідати хлопцю про себе. Обоє були безробітні і на початку літа вирушили в дорогу, сподіваючись знайти роботу. Познайомилися вони на одній фермі поблизу Мелюна, де косили сіно за вісім франків у день. Сінокіс закінчився, а пшениця ще не достигла, і для обох настали важкі часи. Позавчора біля Сольє вони заробили сто су, але оце вже два дні їм не щастить. Що не кажи, важке життя…

— А ми ж не жебраки, ми лише питаємо роботи…

— Я можу заразом підняти два лантухи збіжжя! — буркнув Бурлака.

Він народився в Сент-Коломбі, у Нижній Нормандії, в родині хлібороба. З одинадцяти років хлоггець уже працював у полі, п’ять років наймитував на фермі у герцога Морава. Навчився водити трактора, і його незвичайна сила дивувала всіх на жнивах. Одного дня Бурлака не стерпів образ і кпинів управителя і дав йому привселюдно доброго прочухана, як міг це зробити хлопець його віку й сили. Управитель, що знав усіх дідичів і фермерів тієї місцевості, подбав, щоб Бурлака не міг ніде знайти роботи. І юнак змушений був піти у мандри, даремно пропонуючи свої послуги в кожному селі. Але скрізь він подибував або жорстокосердних куркулів, або зубожілих селян, що їм наймит був непотрібен.

Доля В’юна склалася майже так само. Народившись у Бельвілі, він дев’яти років: тав сиротою. Богобоязлива тітка запроторила племінника в сирітський притулок Пасі, де хлопець аж до вісімнадцяти років розливав святу лурдську воду в бляшанки з-під цукерок благочестивим сестрам монастиря Святої Бернадети. А що він був страшенний насмішник, то йому погано жилося в притулку. І от його виштовхнуто на вулицю з триста п’ятдесятьма франками, що він заробив за дев’ять років маніпуляцій з бляшанками. В’юн мав працювати рік у цукерні Монружа, але криза викинула його за двері. Він змінив багато професій: муляра, хлопця на послугах, двірника, газетяра; продавав на товчку запальнички. Але заробити собі на прожиток не міг. Тепер він сподівався на селі знайти роботу, про яку вичитав з газет. Дарма!

Зрозумівши, що у гаманцях нових приятелів пусто, П’єро повів Бурлаку купити щось на обід. Невдовзі друзі влаштували біля джерела справжній бенкет. Зворушений благородством і щирістю мужніх юнаків, П’єро відчув до них повну довіру і розповів про всі свої злигодні. Викрадення Клемана Лотера і підлий вчинок поліцейського комісара Отена вразили слухачів.

— Треба допомогти малому, — вирішив Бурлака.

— Ясна річ, — докинув В’юн. А що любив пригодницькі романи, то одразу ж захоплено вигукнув: — Здорово виходить! Ти, П’єро, чесний хлопчина. Бурлака вірний товариш і сильний, як бик! Я ж меткий і хитрий, як мавпа. Як кажуть, новий Атос, новий Портос і новий Араміс, нові троє мушкетерів! Ну що? Побачиш, проти нас нічого не вдіють ні “Старе крісло”, ні рудий Преміор, ні отой тип із чорною вивіскою на оці. Твого дядька визволять, хлопче! Треба тільки негайно вирушати в Париж, це правдивий спосіб натрапити на сліди Вандергольда і його банди.

Хитрий і винахідливий В’юн побіг на дорогу, зупинив вантажну машину, що поверталася до Парижа, й ублагав водія підвезти їхню невеличку компанію.

— Нічого, так буде краще, — сказав він П’єро, потай ховаючи хлопця під брезент, — по-перше, ти збережеш зайву копійку, що тобі придасться у місті. А по-друге, коли та дурна корова комісар видав тебе Вандергольду, то, напевне, бандити виставлять своїх архангелів біля залізничних і автобусних станцій. А так їм буде важче знайти тебе.

— Ну, як, хлопці, сіли? — гукнув шофер, і старенька машина з гуркотом і брязкотом рушила з місця, везучи в Париж рятівників Клемана Лотера.

Редакція столичної газети “Вечірній Париж” містилася у височенному білому будинку. Великі скляні двері й вікна дозволяли цікавим парижанам бачити в підвалі і на першому поверсі величезні ротаційні машини, які щодня викидали понад два мільйони примірників “Вечірнього Парижа”. Широкі сходи білого мармуру вели до просторої зали інформацій та інтерв’ю, де вечорами збиралися любителі взаємних парі. Шість швидкісних ліфтів, сяючи хромованою сталлю, піднімали відвідувачів на горішні поверхи. На восьмому поверсі, на скляній терасі, була вітальня з американським баром і оранжереєю, куди запрошувалося представників ділового світу і високих гостей. Внизу розміщено інформаційну службу, до неї щодня надходили вісті про сенсаційні злочини.

Пан Норбер, керівник відділу інформації, сухорлява і незграбна людина сорока років у блискучих окулярах, що надавали йому вигляду американського бізнесмена, щось сухо доводив високому білявому службовцеві невизначеного віку.

— Три Рядки, з вас ніколи