Читати книгу - "Покійник «по-флотському», Наталія Михайлівна Лапікура"

— Або десь у лісі закопана, якомога глибше. Але ти, Олексо, не поспішай. У мене таке передчуття, що тепер військові у нас цю справу до себе заберуть. І не для того, щоб знайти прапорщика живим або мертвим. Розумний армійський служака з допомогою ось цієї цеглини притопить не одного начальника.

— Не зрозумів, до чого тут утоплений прапорщик?

Наш Старий був того дня особливо поблажливим, бо виклав мені всю механіку:

— Ти знаєш анекдот про те, чому син майора не може стати генералом? Бо у генерала є свій син. А якщо серйозно, то пригадай свою армійську службу: який шанс у командира взводу стати командиром батальйону? Правильно — один з трьох або і з чотирьох, бо стільки взводів у батальйоні. А скільки шансів у командира батальйону стати командиром полку? Стільки ж саме. А у командира полку шансів на генеральські лампаси, на комдива? Аналогічно! А тепер у задачці запитується: скільком лейтенантам зі ста світить генеральська пенсія?

На щастя, на філософському факультеті викладали не просто математику, а вищу математику, тому підрахував я миттю:

— По науці — максимум двом.

Старий радісно зареготав:

— То по науці, а в армії — кругле носять, квадратне котять. Там свої розклади. Не забувай анекдот про генеральського сина. Це у нас, у лягавці, така плинність кадрів, що можна кар'єру робити: того вбили, той захворів, той спився, того на інвалідність списали по статті, а цього дурня, прости Господи, на партроботу приткнули. Якщо людина не дебіл, начальство очима пасе, а головне, на відміну від декого, язиком не ляпає — тоді нормальний хід. Учорашній опер сьогодні розшуком командує, завтра — нашим Управлінням, а там, дивись, і Главком на Богомольця. А в армії зовсім інший розклад. Там заздалегідь відомо, хто яке училище закінчить, кого в Москву розподілять, а кого на Землю Франца-Йосипа, хто прийматиме паради, а хто їх тільки по телевізору побачить і, нарешті, кого поховають у Кремлівській стіні, а кого — на районному цвинтарі. Одна надія — випадок, оказія. А найкраще — кримінал! Честь мундира вимагає, аби хтось пішов. А інший прийде. На його місце. Може, навіть, і незапланований… Так що, Олексо, не жени коней! Нехай військові один на одного свого покійника вішають, а у нас з тобою — чиста робота.

Від автора: На вулиці Богомольця у Києві і досі міститься Міністерство внутрішніх справ, тепер уже Незалежної України. В подальших розповідях Олекси Сироти фігуруватимуть ще кілька популярних у ті роки, особливо серед міліцейського люду, адрес.

«На Калініна» — великий сірий будинок на розі площі Калініна (нині Михайлівська) і вул. Десятинної. Його праве крило займав комсомол, а ліве — міськком КПРС. Сюди, у відділ адмі-норганів, Сироту і його начальників тягали для накачки. Зараз там МЗС України.

«На Орджонікідзе» — зараз вулиця Банкова. В народі до 1991-го року будинок ЦК КПУ називали «Білим домом», або «Великою хатою». Рядових працівників радянської міліцгі цією адресою тільки лякали. Субординації тоді дотримувались чітко. І якщо викликали когось у ЦК, то хіба що начальника міліцгі Києва.

Ще одну адресу вголос не називали, щоб не накликати лиха. Коли старші за віком міліціонери, як і переважна більшість корінних киян, говорили «На Короленка», то мали на увазі будинок КДБ УРСР на Володимирській. Цікаво, що ім'я Володимира Галактіоновича Короленка ця стара київська вулиця носила до 1934-го року, коли республіканське НКВД містилось у Харкові, а Київське — на Жовтневій (нинішня Інститутська). А все одно люди похмуро жартували: «Найвищий будинок у Києві — на Короленка. З підвалу Магадан видно».

Олекса Сирота:

Однак наш Полковник оптимізму Старого не поділив і теж мав рацію. Вічна-віч сказав мені таке:

— Віддати справу назад військовим, що два пальці об… асфальт. Нам — спокій, дурням — радість. Але що буде далі? Ну, понавішують військові один на одного всіх собак, ну, завалять когось зі своїх. А саму справу спартачать, бо не та у них кваліфікація. І, врешті-решт, шукати їхнього прапорщика знову будемо ми. Тільки зараз ми — крайні, а тоді будемо відповідальними. Відчуваєш різницю? Командуючий округом міліцію не любить. Коли їде на дачу — своїх регулювальників ставить. Накапає, так, що буде наш Генерал на Орджонікідзе коридорами бігати. Сам колись бачив…

— Незабутнє видовище, — погодився я. Але Полковник не розвинув цю тему, а суворо зиркнув і офіційним тоном підсумував:

— Так що розкручуй, Сирота, усю цю машинерію далі, а я вже якось відіб'юсь. До речі, ти мундир дружині для опізнання пред'являв?

— Ще ні, — зізнався я, — та й потім, нащо зайвий раз смикати? Там же й прізвище, і номер.

— Прізвище, номер! — передражнив Шеф. — Ти що, перший день у розшуку? А раптом це його стара форма? Тільки він її замість на смітник викинути, чомусь втопив, а сам у новішій десь світом вештається. І знаєш, що мені не подобається?

— Що він зараз по Києву у «формі номер раз» тиняється? Тобто, в самих трусах? Так у нього ще маєчка є. І шкарпетки з черевиками. Нормальний вигляд, як для початку серпня.

— Сирота, не корч із себе Швейка, бо сам у мене будеш у трусах і маєчці бігати. Якби його, твого прапорщика, професіонал прибрав, він би форму не топив, а спалив. А вже якби топив, то вирізав би і номер, і прізвище, і фабричний ярлик. Так що готуй опізнання дружиною і тими, хто в роті служить. І про особистісні характеристики не забудь.

— Оцього точно не забуду, товаришу полковнику. Я їх уже щоночі заповнюю. Уві сні. Дописався.

Цей мудрий термін — особистісні характеристики — наш Полкан почув на якійсь нараді у Москві і відтоді морочив усім сискарям голову. Вимагав навіть письмові звіти. А я такої роботи не переварюю — виписувати, що підозрюваний любить, а чого не терпить, які в нього смаки і уподобання. Та ну його к бісу! Я саме це слово — «характеристика» — ще зі школи ненавиджу. «Дайте характеристику