Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

Казан подивився на яскраве світіння багаття й повернув свою вовчу голову вглиб лісу. У цьому мороці не було ні кийків, ні жалки´х батогів. Там вони його нізащо не знайдуть.

Ще з хвилину він вагався. І тоді безшелесно, як то вміють дикі створіння, чия кров частково в ньому текла, зник у темені ночі.

Роздiл IV

На волi

Верхівками смерек гуляв тихий низький стогін вітру. Казан поринув у таємничу темряву лісу. Кілька годин він пролежав неподалік табору, невідступно вдивляючись своїми червоними запухлими очима в намет, де нещодавно розігралася жахлива сцена.

Казан знав, що таке смерть. Він значно краще, ніж люди, міг виловити її запах у повітрі на віддалі. Він розумів, що смерть скрізь навколо нього, що він сам був її причиною. Він лежав на животі в глибокому снігу і тремтів. Три чверті його єства, те, що від собаки, було перемучене горем, а вовча чверть усе ще загрозливо виставляла ікла і мстиво світила очима.

Тричі господар виходив із намету й голосно його кликав:

— Казане! Казане! Каза-ане!..

Щоразу з ним виходила жінка. У світлі багаття Казан бачив, як світиться її золотаве волосся, достоту як тоді, у наметі, коли він напав і вбив того чоловіка. У синяві її очей відблискувало те ж саме дике жахіття, а обличчя було одного кольору зі снігом. І вдруге, і втретє вона також кликала його:

— Казане! Казане! Каза-а-ане!

І все, що було в ньому від собаки, а не вовка, радісно тріпотіло зі звуком її голосу, і він щоразу поривався повзти до господині, хай би навіть вона його відлупцювала. Але страх бути битим усе ж таки переважав, сковував його тіло. За кілька годин у наметі запанувало мовчання, там уже не снували тіні, а багаття остаточно погасло.

Казан обережно виповз із непроглядного мороку, прокрався повзком до нав’ючених саней, що стояли біля згарища. За саньми в тіні дерев накрите ковдрою лежало тіло чоловіка, якого вбив Казан. Туди з намету його виволік Торп.

Пес ліг мордою до теплих жарин, підставивши під голову передні лапи. Він припав очима до намету, бувши готовий дременути в ліс, щойно там хтось заворушиться. Але від сірого попелу згорілого вогнища тягнуло теплом, і пес почав заплющувати очі. Кілька разів він пересилював себе, намагаючись пильнувати. Та все ж таки його важкі повіки зрештою склеїлись.

У сні він тихо скавулів, м’язи його сильних лап час від часу здригалися, і по його рудуватій спині пробігало тремтіння. Торп, що тепер спав у наметі, якби тільки глянув на Казана, то одразу ж зрозумів би: пес бачить сни. А золотоволоса Торпова дружина, що лежала, притулившись до чоловікових грудей, і раз у раз здригалася, як і Казан, знала б, що йому снилося.

А снилося безстрашному псові, що він знову рветься з ланцюга. Його щелепи клацнули сталевими кастаньєтами, і цей різкий звук його й розбудив. Він схопився на ноги, шерсть на хребті наїжачилась, а вискалені ікла заблищали, як ножі зі слонової кості. Він прокинувся саме вчасно. З намету чулося ворушіння. Його господар прокинувся, і якщо зараз не втекти…

Казан швидко кинувся в хащу густого смерекового лісу й сховався там, висунувши з-за дерева тільки голову. Він знав, що господар його не помилує. Торп відбатожив його лише за те, що пес кинувся на Мак-Кріді. Тоді йому був би кінець, якби дівчина за нього не заступилася. А тепер він порвав горло Мак-Кріді, забрав його життя. За це його точно не помилують. Навіть жінка не зможе його врятувати.

Як шкода, що господар повернувся після того, як він перегриз Мак-Кріді вени. Як було б добре, щоб Торп і далі лежав, стікаючи кров’ю, у лісі. Тоді пес міг би нерозлучно бути з господинею, і вона б його по-справжньому любила. Він би скрізь слідував за нею, захищав і, якби довелося, помер би за неї. Але Торп таки вийшов із лісу, і Казан утік, бо тепер Торп був для нього такий же самий, як усі інші чоловіки: з палюгою, батогом і дивними речами, які вивергали вогонь і смерть. Але тепер…

Благословлялося на світ. З рушницею в руках зі свого намету вийшов Торп, а за ним одразу ж Ізабела. Вона вхопилася за чоловікову руку, й обидвоє глянули туди, де лежало накрите ковдрою тіло. Потім жінка щось промовила до Торпа, той випростався, закинув голову назад і гукнув:

— Казане! Гей-я-ге, Казане! Каза-ане!

Казанові мороз пройшов поза шкурою. Чоловік намагається заманити його. А сам тримає в руках ту штуку, що вбиває.

— Казане!.. Каза-ане!.. Ка-а-аза-а-ане-е! — знову крикнув він.

Казан обережно позадкував від дерева. Він добре знав: відстань нічого не значила для холодної смертельної речі, що її Торп тримав у руці. Він розвернувся й тихесенько заскавулів. Його почервонілі очі переповнила невимовна туга, коли він востаннє глянув на дівчину.

Тепер він знав, що назавжди розлучається з господаркою, і відчув у своєму серці таку муку, що її зроду-віку не відчував; муку, у сто разів дужчу за біль від кийка, батога, холоду чи голоду. Тепер Казанові хотілося лише закинути голову догори й вити, щоб вицідити в сіру порожнечу неба свою самотність.

У таборі почувся тремкий дівочий голос:

— Він пішов.

Навіть сильний чоловічий голос, і той злегка здригався:

— Так, він пішов. Він усе зрозумів, а я ні. Я б віддав рік свого життя, щоб вернути той день, коли побив його батогом. Так, він не повернеться.

Ізабелина рука стиснула його руку.

— Повернеться! — крикнула вона. — Він мене не покине. Він любив мене, попри всю його дикість і лють. І він знає, що я люблю його теж. Він повернеться…

— Послухай!

З глибини лісу почулося довге, сповнене безпорадного суму виття. Так прощався з господинею Казан.

Після цього пес ще довго сидів, вдихаючи на повні груди нову свободу, удивляючись у навколишні глибокі темні лісові яри, куди з настанням світанку потрапляло все більше світла. Відколи його купили на Маккензі й уперше запрягли в сани, він частенько з тугою в серці марив волею — до цього спонукала його вовча природа. Та йому завжди бракувало духу наважитися на це. Тепер вона звихрювала його серце. Тут не було кийків, не було батогів, ні звірів у людській подобі, що спершу викликали