Читати книгу - "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

— Ци можу взяти тот сир?

— Можеш, айбо мусиш вихлебтати всю воду.

Вовк хлебче, хлебче… Уже його й прошпарило.

— Йой, далі не можу.

— Хлебчи, хлебчи!

Вовк мало не здох, а до сира й так не дохлебтався. Дійшли додому. Чоловік кличе вовка до хати.

— Ходи, погрієшся.

— Я не піду. Боюся.

Чоловік дав йому їсти, а вовк як увидів, що то люди такі щирі, то вже ніколи не гострив на них зуби.

Вовк і ягня

На луках паслась отара овець. Вівці розбились по всіх луках, кожна собі шукала смачнішого корму. Вовк наглядів овець і ходив назирця за ними трохи одалі поза кущами, піджидав, поки яка-небудь одчале од гурту і підближиться до нього. Кинуться напролом в отару — вовк боявся пастуха і трохи соромивсь без ніякої причини душить вівцю. Виждав, поки одно ягня підійшло до сарми воду пить, підійшов і собі до води, сердито глянув на ягня і сказав: «Ти чого тут воду каламутиш? Через тебе хоч не пивши здихай, вода меркотинням провоня». — «Та що ж ти, вовче, неправду кажеш? Чого ж вода буде вонять, коли вона тече не в той край, де ти стоїш?» — «Мовчи, не пащекуй, іш яке зарічене! Знаю я тебе, ти не одному мені допекло. Ти і торік моєму батькові не раз грубіянило». — «Та що ти, вовче, балакаєш, торік мене ще і на світі не було, я тіко зимою під голодний святвечір найшлося». — «Не мороч мені голови, ледаще. Не ти, так твій брат або тітка, про мене, все равно. Ти іще будеш мені перечить, огризаться і обличать мене в неправді? Зараз же рішу твою жисть».

Ягня баче, що біда, кинулось тікать, а вовк наздогнав його і почав душить. Ягня бідолашне кричало що єсть мочі: «Рятуйте, хто вірує в Бога, мене вовк душе!»

Вівці оборонять не побігли, боялись, щоб і їм того не було. А пастух поки розслухав, з якого краю крик доносився, а вовк тим часом ягня задушив і помчав у лози. Вівці довго турбувались, все гудили вовка за його вчинки, а подать на його в суд побоялись, бо знали добре, що вовка оправдають, а вівця нещасна кругом буде виновата.

Вовк, їжак і лисиця

— Що за чудо, — сказав вовк, увидівши їжака, котрий лежав, згорнувшись в клубок, обставлений докола шпильками, як ножми. — Він не подобний навіть до живого существа! То страшило і ганьба для цього лісу.

— А він таки благословить своє безобразіє, - сказала лисиця, — воно спасає його од твоїх зубів.

Вовкове щастя

Так ішов вовк із лисом, і каже лис до вовка: «Ти, куме, будеш нинька мати якесь щастя, бо на тебе сонце пригріло!» Та й потому лис пішов собі у єден бік, а вовк у другий. Але вовк собі тоті слова добре запам’ятав.

Та й вовк іде-іде — надибав кусень солонини. Але гадає си так: «Я буду ще мати щастя, то нащо мені тої солонини? Я собі що ліпшого ще знайду!» Та й лишив солонину та й пішов.

Іде далі — пасеться кобила з лошатьом. Прийшов вовк ід ній та й каже: «Я твоє лоша з’їм!» Але кобила каже до нього так: «Як моє копито прочитаєш, що там написано, то тогди тобі дам лоша!» Та й наставила йому копито, аби читав, та й ударила го по зубах, ажень упав. Тогди забрався вовк та й пішов далі — питати щастя.

Іде-іде, а там пасеться свиня з пацятами. Він каже: «Я твоє паця з’їм!» А свиня каже: «Та як будеш їсти, коли оно дуже брудне? Я, — каже, — піду та й го вмию, та й ще хріну до того принесу, то го тогди з’їш!». Вовк сів та й чекає, але свиня ся не вертала — не міг ся дочекати. Та й пішов.

Іде. Пасуться барани. Він прийшов ід ним та й каже: «Я єднего з вас із’їм!» Але барани кажуть так: «Добре, вже єдного з’їш! Але ще перше ходи з нами, бо ми маємо єдного небіжчика ховати, то нам будеш за дяка співати!»

Вовкові то ся подобало, і пішов з баранами у село. І тогди сів си на горбочку та й як завив, то люди повибігали з псами, як зачали вовка бити, аж забили на смерть. Таке то було вовкове щастя!

Вовк, собака та кіт

Був собі мужик, мав собі собаку. Собака цей, поки молодий був, то й стеріг хазяїна, а як застарився, то хазяїн і прогнав його з двору. Ходив він собі по степу, ловив там миші, що попало, та й їв.

Уночі перестрів того собаку вовк та й каже:

— Здоров був, собако!

Поздоровкались. Вовк і питає:

— Куди ти, собако, йдеш?

— Поки я молодий був, мене хазяїн любив, бо стеріг його хазяйство, а як зостарівся, то він мене прогнав з двору.

Вовк питає:

— Може ти, собако, їсти хочеш?

— Хочу, — каже.

Вовк говорить:

— Ходім, я тебе нагодую.

Пішли. Ідуть степом, побачив вовк вівці, посилає собаку:

— Піди, — каже, — подивися, що то пасеться?

Пішов собака, подививсь, вертається й говорить:

— Вівці.

— Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби вовни і не понаїдаємось, голодні будемо. Ходім, собако, далі.

Ідуть вони, побачив вовк гуси.

— А піди, — каже вовк, — подивись, собако, що то там пасеться?

Той собака пішов, подививсь, вертається, каже:

— Гуси.

— Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби пір’я і не понаїдаємось. Ходім, каже, — далі!

Ідуть вони далі. Побачив вовк — коняка пасеться.

— А піди, — каже, — собако, подивись, що то пасеться.

Собака прибігає й каже:

— Коняка.

— Ну, то буде наша, — каже вовк.

Пішли до тієї коняки. Вовк так гребе землю, кротовину їсть, щоб розсердитися. Тоді каже:

— А дивись, собако, чи в мене хвіст тріпочеться?

Подивись собака:

— Тріпочеться, — каже.

— А тепер дивись, — каже вовк, — чи посоловіли в мене очі?

— Посоловіли, — каже собака.

Тоді вовк як кинеться, як ухватить ту коняку за гриву, попав її, розірвав, і їдять її вдвох з собакою. Вовк молодий, то він наївся скоро, а собака старий — гризе-гризе й нічого не з’їсть. Поприбігали собаки й прогнали його.

Іде той собака і по дорозі найшов собі такого ж кота, як він — на степу ловить миші.

— Здоров, — каже, — коте! А куди ти, — каже, — йдеш?

— А так блукаю собі. Поки молодий був, то робив у хазяїна