Читати книгу - "Пор'ядна львівська пані"

Дмитро Іванович сам нахилився. Ножиці лежали під столом. Він заліз під стіл, і вона відчула, як він обережно зняв вовняну шкарпетку з однієї її ноги, потім з другої. Пенелопа завмерла. Чоловік акуратно розвів їй ноги. Вона не в силі була опиратися. Він обережно провів їй рукою по нозі — знизу догори і далі, ще далі під спідницю, ще. Його пальці опинилися на гумці колготок і трусів. Пенелопа ковтнула слину. Рука Дмитра Івановича легко проникла досередини. Туди, де ніколи не бувала нічия рука, крім її власної. Та рука по-чоловічому стисла її лобок, і вона заплющила очі. Зненацька одним блискавичним рухом він розпоров ножицями колготки разом з трусами від пупа до попи. Пенелопа перелякалася і хотіла було вирватися із западні, проте чоловічі руки міцно тримали її ноги. Вона знесилено здалася на їхню волю. Чоловік, погладжуючи внутрішній бік її стегон, остаточно розпружив її. Пенелопа піддалася на його ніжний натиск і розвела коліна, доторкаючись до табуреточки пальчиками ніг.

Пенелопа заплющила очі й відчула, як він провів пальцем по щілині її черепашки. Вона ще була суха, тому він обережно, тепер уже двома пальцями розвів щілину. З вуст жінки вирвався перший тихий стогін. В очах потемніло, усі її почуття були там, де його пальці.

Тим часом чоловік двома теплими долонями почав легко погладжувати половинки, акуратно, ненав'язливо їх розводячи. З її губ злітали, немов кільця диму сигари, хрипкі зітхання.

Нарешті він широко розвів обидві половинки черепашки, і цієї миті в абсолютній темноті заплющених очей Пенелопи зблиснув яскравий спалах. Вона здригнулася і застогнала голосніше: вона зрозуміла, що він торкнувся язиком її клітора.

Пенелопа схопила себе за волосся і з силою потягнула його, не в змозі тамувати свого стогону.

Його язик спершу був ювелірно акуратним: він ледь торкався окремих точок її рожевого молюска в розкритій черепашці. Кожен доторк озивався спалахом у її мозку.

Потім язик став більш переконливим, він пестив усі випуклості й впадинки її молюска, всі його складочки і відростки, ставав усе наполегливішим і наполегливішим, він уже не просто пестив, а з силою притискався до нутрощів її розкритої черепашки, до її молюска. Рухи язика ставали дедалі потужнішими. Вона піднімала і опускала свої стегна, допомагаючи язикові знайти правильний шлях до її насолоди, і той чемно дослухався до всіх забаганок і ретельно їх виконував.

Він почав із силою тиснути в одну точку, найвразливішу жіночу точку. Пенелопа, вже стогнала на повний голос. Поштовхи язика ставали частішими і частішими, і з ними наростав у її тілі шквал відчуттів. Це була та довгожданна насолода. Це була вона. Ось її вершина. Ось вона.

— А-а... — вирвалося в Пенелопи прямо з грудей і її коліна стислися, притискаючи до себе голову чоловіка.

Вона розпружилася і відкинулася на стільці.

Чоловік устав, підійшов до неї впритул і потужним поцілунком припав до губ. Вона відчула доторк його бороди, на якій лишилися сліди її вологості. Вона відчула свій запах, запах своєї плоті, запах своєї насолоди. Він був не схожий ні на що. Він був солодкувато-приторним.

Пенелопа прийшла додому майже вночі. Вона довго стояла перед дверима, перш ніж наважилася їх відчинити. Зайшла у свій дім. Він мовчав. Тиша — ось що їй зараз було потрібно. З кімнати вийшов чоловік до туалету і зиркнув на неї: чого так пізно? Але нічого не сказав, пішов далі спати.

Їй хотілося закричати йому вслід: «Я тобі зрадила! Чуєш? Я зрадила тобі!» Однак не зробила цього.

Вона зайшла в дитячу кімнату. Син спав, як завжди, приліпившись до стіни.

Вона лягла біля нього, заплющила очі і в її вухах заграв орган.

Пенелопа заснула.

Перше, що вона зробила вранці, пішла в магазин і купила дзеркало. Пенелопа поставила його у вітальні на стіл і сіла навпроти.

«Що він у мені знайшов? Сірі очі, сіре волосся, сірий одяг. Галицька сіра миша. Сіра церковна миша. Хто він такий? Казанова? Супермен? Мандрівний звабник? А мені абсолютно байдуже! Хоч би ким він був! Я не хочу нічого про нього знати! Я просто хочу його».

Увесь день він не з'являвся в архіві. Кася нервово совалася на стільці, виходила з кабінету до читальної зали, а потім розчаровано поверталася. «Він її кинув», — здогадалася Пенелопа.

Надвечір, коли вже всі розійшлися, а Пенелопа лишилася писати для Дмитра Івановича картки, він з'явився.

Чоловік підійшов і сів на стіл прямо перед нею, затиснувши її стільця поміж своїми ногами.

— Що ти в мені знайшов?

— А ти не здогадуєшся?

— Ні.

— Ти — Пенелопа.

— Ну то й що?

— А я — Одіссей. Я «О» — Остромирский, я «Д» — Дмитро, я «І» — Іванович. «ОДІ» плюс «СЕЙ». Сей Остромирський Дмитро Іванович. Сей Одіссей.

— Гра слів? — не зрозуміла Пенелопа.

— Ні, не гра. Просто в імені закладена матриця. Ти — моя жінка. Моя.

— Боже! Я тебе бачу вдруге за своє життя!

— Я вже втретє приїжджаю у ваш архів.

— Я тебе не бачила.

— Ти мене бачила, але не помічала.

— Мені було не до того.

— Я знаю.

— Багато ти знаєш...

— Ні, не багато. Але одне знаю напевне. Ти завжди чекала на мене. Тільки не усвідомлювала цього. Пенелопа завжди чекає свого Одіссея. І він з'являється.

— Ти одружений?

— Так.

— А Кася?

— Це був спосіб привернути твою увагу.

— А при чому тут «Актова книга Львова ХVІІ ст.»?