Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

І тоді на мене наринула темрява.

Я зрадів їй і засміявся.

І впав на ліжко.

Серед ночі я розічхався і все чхав та чхав, безпорадно лежачи без сну й зуживши цілу пачку паперових носовиків, і мені здавалося, що я вже ніколи не зігріюсь і не оклигаю.

Тієї ночі туман погустішав, і десь ген у затоці все гучала й гучала загублена в темряві застережна сирена. Той звук скидався на крик якогось величезного, давно вимерлого морського чудиська, що віддалялося від берега, шукаючи своєї домовини, із жалобним плачем, на який ніхто не зважав і не озивався.

Тієї ночі у вікно кімнати завівав вітер і ворушив на столі друковані сторінки мого роману. Я слухав, як легенько шурхотить папір, немов вода в каналі або чийсь віддих у мене на потилиці, і зрештою заснув.

Прокинувся я пізно, від сонячного сяйва. Чхаючи, підійшов до дверей, розчинив їх навстіж і ступив у потік світла, такого яскравого, що мені враз захотілося жити вічно, і водночас мене пойняв сором за те, що, я, мов той капітан Ахав,[3] у першу мить ладен був відвернутися від сонця. Я швидко вдягся. Речі, які були на мені минулої ночі, ще не просохли. Я надяг тенісні шорти та легку куртку, тоді вивернув кишені ще воґкого піджака, шукаючи жмуток розмоклої паперової маси, що випав з кишені мерця всього кілька годин тому.

Торкнувшись нігтем того жмутка, я зітхнув. Я знав, що воно таке. Але ще не був готовий дати відповідь.

Бігун з мене ніякий. Одначе я пустився бігти…

Геть від каналу, від клітки, від голосу, що промовляв у трамваї лиховісні слова, геть від своєї кімнати й від надрукованих уночі сторінок, на яких я почав викладати всю цю історію, — їх належало перечитати, але я поки що не хотів цього робити. Я просто біг собі берегом на південь.

До країни Загублений Світ.

Потім на хвильку став подивитись, як розбрелися на випасі під полудневим сонцем химерні механічні чудиська.

Нафтові свердловини. Нафтові помпи.

Ті гігантські птеродактилі, як я часто розповідав друзям, поналітали сюди з повітря на самому початку століття і, спускаючись на землю о пізній нічній порі, споруджували собі гнізда. І люди, що жили на узбережжі, прокидались, налякані гримким стугоном величезних ненажерливих помп. Люди підхоплювались у ліжках о третій годині ночі, розбуджені скрипом, скреготом, шерехом схожих на кістяки потвор, двигтінням їхніх припнутих до землі безперих крил, що здіймались і опадали, мов тяжкі зітхання доісторичних пращурів. Їхній дух, як сам час, плинув узбережжям, беручи початок у глибокій давнині, давнішній від доби печерної людини, — то був дух зогнилих у землі незапам'ятних нетрів, що за багато віків перетворилися на нафту.

Я біг крізь цей ліс бронтозаврів, що топталися в густій чорній рідині, провалюючись у в'язке, як смола, місиво. Їхній предковічний лемент відлунював від берега, звідки хвилі океанського прибою відкидали його назад.

Я біг повз невеликі білі будиночки, що їх спорудили згодом серед тих чудиськ і прокопали там канали, в яких мала відбиватись ясна небесна блакить 1910 року, коли по чистій хвилі плавали білі гондоли, а пішохідні містки, винизані лампочками-світляками, обіцяли втішні прогулянки, що й почалися свого часу, як оголошені наперед гастролі заїжджої балетної трупи, а потім припинились, щоб так і не відновитися по війні. Тільки оті чорні чудиська й далі всмоктувались у пісок, тоді як білі гондоли поринули на дно, а з ними назавжди згинув і сміх останніх веселощів.

Звісно, дехто з людей і досі жив на узбережжі, сховавшись у своїх хатинах або ж замкнувшись у поодиноких середземноморських віллах, розкиданих то там, то там з якоїсь архітектурної іронії.

Отак я біг, біг — і нараз став як укопаний. І вже ладен був повернути назад, додому, взяти жмуток розкислих папірців, а тоді податися на пошуки слідів та імені їх загиблого власника.

Та, як на те, край піщаного пляжу переді мною стояв один з отих середземноморських палаццо, осяйно-білий, наче місяць уповні.

— Констанс Реттіген… — прошепотів я. — Може, вийдеш до мене й зіграєш?

Власне, то було щось на зразок арабсько-маврітанської фортеці, яка стояла лицем до моря й ніби спокушала припливи сягнути її і змити з берега. Вгорі споруду прикрашали вежі та мінарети, а внизу, понад самим піском, вона була укріплена обличкованими синьо-білою плиткою укосами досить сумнівної надійності, бо всього за три десятки кроків звідти шанобливо вклонялися й відкочувались назад невгамовні хвилі, над ними, визираючи випадкову здобич, кружляли галасливі чайки, і там-таки стояв тепер і я.

— Констанс Реттіген!

Ніхто не з'являвся.

Самотній і неповторний на цьому довгому, наче ящірка, гримкому березі, палац вірно охороняв неповторну королеву кіно.

У віконці однієї з веж і вночі, і вдень світилося. Я ніколи не бачив, щоб там не було світла. Чи вона й тепер там?

Так!

У віконці швидко майнула легка тінь, так ніби хтось підійшов, позирнув униз на мене й одразу пурхнув геть, мов нічний метелик.

Я стояв і пригадував.

У двадцяті роки вона стрімко злетіла вгору, але досить скоро так само стрімко канула в глибочінь фільмосховищ. Її режисер, як писали тоді в газетах, застукав Констанс у ліжку із студійним перукарем і полоснув ножем по сухожилках на її ногах, так що вона втратила ту граційну ходу, якою він так захоплювався. А сам кинувся в море й поплив куди очі світять. Відтоді Констанс Реттіген більш ніхто не бачив. Ніхто не знав навіть, чи може вона взагалі ходити.

— О боже! — почув я власний шепіт.

Я здогадувався, що пізніми вечорами вона таки зважується з'являтись у моєму світі й водить знайомство з людьми, з якими знайомий і я. І напевне були випадки,