Читати книгу - "Об’єкт 21"

Про що вони шепотіли?

Шлюпку винесло в спокійніші води, і, сповільнюючи швидкість, вона одпливала все далі й далі від небезпечного місця.

Нарешті можна було звести дух.

Інженер сидів нерухомо, розслабивши похилі плечі. Він відпочивав.

Голубенцов, до якого повернувся його звичайний спокій, розглядав усе навколо, немов турист, що потрапив у цікаве місце.

«Ну й ну, — подумав я. — А там, у коридорчику, мабуть, підібгав хвоста…»

Я розумів, чому саме Голубенцов переживав небезпеку гостріше, ніж ми. Ще під час війни я не раз помічав, що люди, зайняті ділом, наприклад зенітники, які стріляють по ворогу, звертають набагато менше уваги на небезпеку, ніж люди без діла, яким через обставини нічого іншого не лишається, як чекати, коли впаде бомба. Ми з Смирновим були гак захоплені рятуванням човна, що просто не мали часу для переживань. Інша справа Голубенцов: його становище пасажира виявилося найбільш невигідним.

Смирнов запалив цигарку ї не квапився братись за весла: певно, страшенна втома давалася взнаки і він хотів трохи перепочити.

Берег помітно віддалявся, обриси його ставали невиразними, на обрії повиті серпанком…

— Ну що ж, час за роботу, — сказав, нарешті, наш весляр, беручись за весла. — А то ще, чого доброго, застукає циклон, який обіцяли синоптики.

Справді, з берега вже тягнуло вітром.

Узяли курс на бухту. Смирнов рівномірно заносив весла і, подавшись усім корпусом уперед, гнав човен різкими поштовхами. Але він уже стомився і веслував не так сильно, як там, у бухті. Кілька разів я пропонував змінити його, — він тільки відмахувався порухом могутніх плечей.

Нарешті здався.

Ми багато разів мінялися місцями в човні. Пробував гребти й Голубенцов, але в нього нічого не виходило — одразу впадало в очі, що веслував він уперше в житті; відмовившись од своїх намагань, він сів за стерно.

Берег наближався дуже повільно, і це дратувало нас. Вітер дужчав з кожною миттю. Сонце описало в небі величезну дугу, дуже мало наблизившись до горизонту! Вирушаючи купатися, ніхто з нас не взяв годинника, а визначити час за сонцем, яке не заходило, ми не вміли.

Нарешті всі відчули, то човен рухається швидше, та. н веслувати стало легше.

— Приплив, — констатував Голубенцов.

— Скільки ж минуло часу?

— Годин шість, не менше, — повідомив «юнак». — Припливи й відпливи змінюються чотири рази на добу.

Коли ми підпливали до гір, які закривали бухту (віддалік вони були схожі на велетенських котів, що лежали, скрутившись калачиком), приплив досягнув найбільшої сили. Між опущеними у воду мордами котів виднілися схожі на вуса пінисті струмені.

Перспектива побувати знову в цій кам’яній пащі здалася мені не дуже принадною.

Я почав оглядати берег. Чи не розумніше було б причалити десь у зручному місці і дійти до посьолка пішки?

Перш ніж я встиг обмінятися з товаришами своїми міркуваннями, Голубенцов, який сидів за стерном, нікого не питаючи, раптом спрямував човен прямо у вир між скелями. Він якось похапцем попросив мене сісти на корму, ткнув мені в руки стерно, а сам, випроставшись на весь зріст і схрестивши руки на грудях, захоплено дивився на водяне пекло, в яке ринув наш човен.

Вода билася в кам’яному мішку, бризки летіли від мокрих скель, і ми одразу так змокли, наче потрапили під душ. Картина припливу помітно відрізнялась од того, що ми зазнали під час відпливу. Мені здалося, що стихія розбурхалася ще дужче. Відпльовуючись од солоної води, я не зводив очей з скель, намагаючись лавірувати між ними. Смирнов, який одразу став серйозним, орудував веслами.

Тільки Голубенцов нічого не робив. Обличчя його було бліде, збуджене і якесь дивне. Широко розставивши ноги, він стояв у шлюпці і пильно вдивлявся в розбурханий потік. І знову мені здалося, немов губи його щось шепотіли.

— Оце сила! — сказав він, коли човен опинився вже в бухті і небезпека лишилася позаду. — Ну й сила! — повторив він з явним задоволенням. — Такої й не придумаєш.

Ввірвавшись у бухту, туго переплетені струмені течії розходилися віялом. Я спрямував човен до помосту, куди, забачивши нас, уже бігли люди.

Смирнов веслував з особливим шиком, вирішивши на очах у такої кількості глядачів не осоромити команди нашої шлюпки. Човен підлетів до помосту, і я спритно розвернув його в останню мить, не давши торкнутися носом дерев’яної балки.

— А ви, я бачу, відчайдушний народ, — сказав начальник радіомаяка, виймаючи з рота люльку.

І, показавши мундштуком на двох котів, додав, похитуючи головою:

— Ми ніколи не плаваємо через Чортові ворота під час відпливу. Ви, можна сказати, побили рекорд. І головне — назад тим самим ходом… Ми вам і кричали і махали…

Він з такою повагою поглядав на нас, в його уявленні відчайдушних смільчаків, що я не наважився сказати всю правду. Адже, чесно кажучи, ми опинились у відкритому морі всупереч власній волі. А назад ми проїхали через Чортові ворота з ініціативи Голубенцова. Це він спрямував човен у прохід, поставивши нас перед фактом.

Коли я зайшов до своїх товаришів, щоб покликати їх обідати, Смирнов оглядав рушницю (він збирався пополювати, якщо дозволить погода), а Голубенцов сидів за письмовим столом, зосереджено щось записуючи в товстий зошит.

«Так і є, — подумав я, — поему складає».

От чим, виявляється, була викликана його дивна екзальтація там, у Чортових воротах.

Під час обіду Голубенцов, звичайно мовчазний, був дуже говіркий. Він розповідав про припливи й відпливи.

— На земній кулі, — сказав він між іншим, — є місця, де хвиля припливу досягає двадцяти одного метра