Читати книгу - "Зневажаючи закон"

Капітан Полонський і його товариш повільно йшли вулицею Новий Свят, інколи зупиняючись, коли розмова ставала вже занадто запальною. Наближалась опівніч. Холодний, різкий вітер розігнав людей по домівках, і вулиця майже спорожніла. На плитах тротуару шурхотіли зірвані вітром плакати, афіші, якісь листівки. Полонський нетерпляче відкидав їх ногою.

— Ти впевнений, що це була с проба самогубства? — спитав майор Щенсний.

— Процентів на дев'яносто. А на десять — спроба отруєння. Але жодних доказів у нас немає. Якось видряпався, хоч однією ногою вже був на тому світі.

— Пам'ять до нього повернулася?

— В усякому разі, він уже впізнає жінку, квартиру й заступника голови свого кооперативу Малевського. Вчора, коли я був у Завадовських, він сказав мені, буцімто розуміє, що накоїв.

— Сам уживав чи продавав комусь?

— Розумієш, він про це відмовляється говорити. Може, я повинен… хоча ні, — завагався капітан. Вони зупинились у підворітті якогось будинку. Щенсний запалив цигарку. — На думку прокурора, поспішати не слід: ми завжди встигнемо заарештувати його й тримати в тюремній лікарні. У квартирі ми, зрозуміло, нічого Не знайшли — але ж він не міг за день винести зі складу одразу дванадцять кілограмів. Мусив робити це довго, невеличкими порціями. Наш токсиколог твердить, — і я йому вірю, — що Завадовський не наркоман. У такому разі він постачав інших.

— А як же спроба самогубства?

— Отож саме це мене й бентежить. Докори сумління? Дурниці. Страх викриття й компрометації? Можливо, хоча він здався мені людиною рішучою. Зрештою, Завадовський міг сам припинити ці махінації ще до того, як було викрадено всі дванадцять кілограмів препаратів, оскільки вже мав необхідну для чогось там суму. Жінка проти цього заперечує, але вона могла нічого не знати. Або ж покриває чоловіка.

Вони йшли Краківським передмістям. Біля входу до університету плескалися прапори і транспаранти, з вікон будинку біля самісінької брами звисали полотнища з гаслами «Незалежної спілки студентів», реклами «позацензурної» літератури тощо.

— Ходімо до мене повечеряємо, — запропонував Полонський. — Воно вже й пізно, але я ще не вечеряв.

— Та я теж, — зізнався майор. — А в тебе щось є вдома?

— Ліпше плавлений сирок, — розсміявся капітан. — Ну, хліб є, чай також є. Здається, в холодильнику повинні бути яйця. На ковбасу не розраховуй — уже тиждень нічого не можу купити в м'ясному магазині. Коли щось і привезуть, то черга збирається ще вдосвіта. Кажуть, з квітня почнуть давати картки на м'ясо.

— А жінка ще в санаторії?

Капітан сумно зітхнув.

— Повернеться аж за одинадцять днів. Уявляю, як вона жахнеться, побачивши моє господарювання! Знаєш, хотів був випрати светра, вкинув до пральної, машини — й вийняв одежинку для гномика.

— Та він же збігся, тюхтію! Треба було віддати в хімчистку.

Квартира Полонського мала досить порядний вигляд, якщо, звичайно, не зазирати під шафу або диван. А Щенсний не збирався туди зазирати. Зрештою, думки були зайняті чимось іншим. Офіцери попоїли, що було.

— Завтра знову відбудеться попереджувальний страйк? — спитав майор, закурюючи.

— Ніби так. Міський транспорт… та й взагалі. Така нервова атмосфера аж ніяк не сприяє нашій роботі. Та й злочинці нахабнішають. Подивись лишень: з одного боку лунають скарги, ніби ми занадто повільно працюємо, бо збільшилося число нападів, пограбувань, навіть убивств. А з другого — дедалі більше людей ускладнює нашу роботу. Ти помітив, як неохоче вони нам допомагають? А потім ще…

Полонський не скінчив, бо в двері подзвонили. Вирішивши, що це хтось із управління, він пішов відчиняти. На порозі стояв капітан Щерба з Кракова, добрий приятель як Богдана Полонського, так і Щенсного.

— Даруй, що так пізно, — виправдовувався Щерба, скидаючи плаща, — але я побачив у твоїх вікнах світло й вирішив… Я ще вранці приїхав, та цілий день просидів у відділі, навіть не встиг тобі подзвонити.

— Нічого, нічого. Можеш у мене переночувати, бо жінка саме в санаторії. Зараз приготую тобі чогось перекусити… — Полонський рантом безпорадно розвів руками — Ох, на жаль, їжі вже немає… Ти вечеряв?

— Так, у їдальні управління. А переночую з охотою, я страшенно стомився. Рано-вранці повертаюсь до Кракова. В нас там кепська ситуація.

— У нас також, — буркнув Щенсний.

— А де вона краща? — спитав Полонський і вийшов до кухні, щоб почастувати гостя бодай чаєм. Щерба так стомився, що аж руки тремтіли, коли запалював цигарку. В нього було сухе, довге обличчя, запалі щоки й тіні під очима.

— У вас відбивають ув'язнених? — спитав майор. — А районні відділення теж палять? Це не жарт. Ти ж, мабуть, уже чув, що коїться в інших воєводствах?

Капітан кивнув.

— Краків також став небезпечним містом, — сказав він. — Стількох нападів і пограбувань не було вже багато років. Та й це ще не все: розбійники стали неймовірно жорстокі, знущаються по-звірячому, особливо над старими людьми, жінками та інвалідами. В нас оце з'явилася нова зграя. Керує нею начебто молодий хлопець з якоюсь риб'ячою кличкою: чи то Тріска, чи то Оселедець, чи ще якось так. У цій групі є навіть дівчата: вони там за принаду. Ми цією компанією займаємось, але ж ви знаєте, як зараз важко, бо люди не хочуть допомагати. Побоюються, бо залякані. Ну, а дехто відверто переходить на бік злочинців, стає проти властей.

— Бо у країні виникла зневага до закону, — втрутився Щенсний. — І це надзвичайно небезпечна штука. Я часом нічого не можу второпати! — Він підвівся й почав ходити між вікном і дверима, його обличчя скривилось у гіркій тривожній гримасі. — Уявіть лишень: коли підрахувати, то як же багато ми викрили й затримали вбивць, гвалтівників і всіляких злодіїв! Ціною здоров'я, багатьох безсонних ночей, коли нерви аж бринять від напруги. Щиро кажучи, після стількох років такої служби кожен з нас уже