Читати книгу - "Гіркий сміх"

class="book">Мартін Бек працював у поліції двадцять років. За цей час багато його колег загинули під час виконання службових обов'язків. Він тяжко переживав кожен такий випадок і десь у глибині душі, мабуть, усвідомлював, що праця в поліції стає все небезпечнішою і наступного разу буде його черга. Та коли йшлося про Кольберга, його почуття були не тільки товариські. Їх з'єднувало взаємне довір'я, що з роками дедалі міцнішало. Вони чудово доповнювали один одного. А як Кольберг півтора року тому одружився й переїхав на Шермарбрінк, вони, так би мовити, зблизилися й географічно і почали зустрічатися також у вільний від служби час.

Зовсім недавно Кольберг у хвилину депресії, які бували в нього рідко, сказав:

— Якби не ти, то чорт його знає, чи я залишився б далі в поліції.

Мартін Бек думав про це, натягаючи мокрий плащ і спускаючись сходами до таксі.

VI

Незважаючи на дощ і на пізню пору, біля обгородженого місця з боку Карлбергсвеген зібралося чимало людей. Вони зацікавлено втупились у Мартіна Бека, коли він виліз з таксі. Якийсь молодий поліцай у чорному дощовику кинувся вперед, ніби хотів затримати прибулого, але другий схопив його за плече й спинив, а сам приклав руку до кашкета.

Невисокий чоловік у світлому плащі й картузі підійшов до Мартіна Бека й сказав:

— Співчуваю вам, комісаре. Я саме почув, що одного з ваших…

Мартін Бек так подивився на чоловіка, що в того застрягли в горлі дальші слова.

Він добре знав цього чоловіка в картузі й дуже не любив його. Це був незалежний журналіст, який звав себе репортером-криміналістом. Він писав репортажі про вбивства, сенсаційні, неприємні та ще й здебільшого з вигаданими подробицями, тому їх друкували найгірші газети.

Чоловік відступив, і Мартін Бек перескочив через натягнену мотузку. Він побачив, що таку саму мотузку натягнено трохи далі, з боку Турсплан. На обгородженому місці роїлося від чорно-білих машин і постатей у блискучих дощовиках, що їх годі було впізнати. Земля біля червоного автобуса розм'якла і чвакала під ногами.

Автобус був усередині освітлений, прожектори також світилися, але їхнє проміння не сягало далеко крізь густий дощ. Карета державної кримінально-технічної лабораторії стояла за автобусом, повернена кабіною до Карлбергсвеген. Навіть машина судового лікаря була вже на місці. За розірваною дротяною сіткою кілька чоловік монтували прожектори. Всі ці подробиці свідчили про те, що випадок був далеко не звичайний.

Мартін Бек обвів поглядом понурі будинки на винайм з другого боку вулиці. В багатьох освітлених чотирикутниках вікон видніли обриси людей, обличчя яких. притиснені до мокрих шибок, здавалися розпливчатими білими плямами. Якась жінка в гумових чоботях на босу ногу й накинутому на сорочку дощовику вискочила з брами, розташованої навскоси від місця, де сталося нещастя. Вона досягла середини вулиці, поки один поліцай спинив її, взяв за руку й відвів назад до брами. Поліцай ішов сягнистим кроком, і жінка майже бігла поряд з ним. Її мокра біла сорочка хляпала по ногах.

Мартінові Беку не видно було дверей автобуса, але він бачив, як за вікнами рухалися люди, й здогадувався, що персонал технічної лабораторії вже почав свою роботу. Не видно було й жодного з його колег — ані з карного розшуку стокгольмської поліції, ані з групи розслідування вбивств, але він знав, що вони десь повинні бути з другого боку автобуса.

Він мимоволі уповільнив ходу, думаючи про те, що зараз побачить, і стискав у кишенях кулаки, поки широкою дугою обминав сіру карету кримінально-технічної лабораторії.

У світлі, що падало з відчинених середніх дверей двоповерхового автобуса, стояв Гаммар, багаторічний його безпосередній шеф, а тепер начальник поліції, і розмовляв з кимось, хто, видно, був усередині автобуса. Гаммар урвав розмову і обернувся до Мартіна Бека.

— Ви таки приїхали. А я вже думав, що вам забули подзвонити.

Мартін Бек не відповів йому, підійшов до дверей і зазирнув усередину. Він відчув, що йому стає млосно: видовище виявилося гіршим, ніж він сподівався.

В холодному, яскравому світлі кожна деталь виступала надзвичайно чітко. Здавалося, що весь автобус повний закривавлених трупів у найдивовижніших позах.

Мартінові Беку найдужче хотілося повернутись і вийти, щоб не бачити їх, але ці почуття не відбилися в нього на обличчі. Він навіть присилував себе систематично зареєструвати в пам'яті всі подробиці. Люди з лабораторії працювали мовчки й ретельно. Один з них подивився на Мартіна Бека й поволі похитав головою.

Мартін Бек оглядав убитих одного за одним. Він не впізнав жодного з них. Принаймні в їхньому теперішньому стані.

— А він де, нагорі? — раптом запитав він. — Чи…

Мартін Бек обернувся до Гаммара й замовк.

З-за спини Гаммара з темряви з'явився Кольберг, простоволосий, з прилиплим до лоба чубом.

Мартін Бек витріщив на нього очі.

— Привіт, — мовив Кольберг. — Я вже дивувався, де ти. Навіть хотів попросити, щоб хтось ще раз подзвонив тобі.

Він спинився перед Мартіном Беком і пильно глянув на нього.

— Тобі треба випити чашку кави. Я зараз принесу.

Мартін Бек похитав головою.

— Ні, треба, — сказав Кольберг.

І кудись пішов. Мартін Бек подивився йому вслід, тоді рушив до передніх дверей і зазирнув усередину. Гаммар важко ступав ззаду.

На передньому місці сидів шофер, похилившись на кермо. Мабуть, йому прострелили голову. Мартін Бек придивився пильніше до того, що раніше було шоферовим обличчям, і десь у глибині душі здивувався, що не відчуває нудоти. Він повернув голову і глянув на Гаммара, який безтямно втупився в дощ.

— Ти можеш збагнути, що він тут робив? — майже нечутно запитав Гаммар. — У цьому автобусі?

І цієї миті Мартін Бек побачив, кого мав на думці той, хто телефонував до нього з центральної станції поліційної служби.

Біля вікна за сходами, що вели на другий поверх автобуса, сидів Оке