Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

Коли їхній капітан — Олежка (вони весь час кричали йому: «Борщ, Борщ!», і я зрозумів, що його прізвище, мабуть, Борщов або Борщенко, бо коли б воно було Борщ, його б теж якось обов'язково перекрутили або скоротили, хоч слово «борщ», здавалося б, і скорочувати далі нікуди, у нас в класі теж так робили), так-от, коли Олежка затримався трохи довше, ніж треба було, на поренчатах нашої лоджії, а я так і не виходив у двір, всі вони, і Іржик в їх гурті, заінтриговані, що я за птиця така, почали наближатися. І я навіть кліпнути не встиг, як більшість з них вже сиділи, як горобці на гілці, на поренчатах, поруч з Олежкою.

Він сердито шморгнув носом:

— Ну, чого? Чого не бачили?

Але я їх розумів: для них я таки справді мусив здаватися диваком — скільки часу потрібно здоровому, нормальному хлопцеві, щоб перемахнути через поренчата лоджії і опинитися в дворі поруч з ними? А раз, навіть після запрошення Олежки, який, безперечно, вважався авторитетом у цьому дворі, я не вийшов і не пристав до гурту, мною варто було зацікавитись, що вони й зробили.

Вони дивилися на мої ноги, прикриті пледом, і відводили очі. Ї в кожного з них на обличчі щось відбивалося. Ну, як це пояснити?.. Це залежало від вихованості кожного чи це залежало від природженої тактовності? Не знаю, не знаю. Той замріяний хлопець, що так невдало вдарив по м'ячу, внаслідок чого я змушений був стати воротарем, раптом, ні сіло ні впало, сказав мені:

— Здрастуйте!

Зверніть увагу — на «ви»! Не «привіт» чи «привітик», трохи іронічний, як водиться поміж хлопцями нашого віку, а — «здрастуйте»! І я ще не встиг відкрити рота, як Іржик додала:

— … я ваша тьотя! — наче нічого особливого й не сталося.

І вони всі приснули, але тут-таки всі як по команді глянули на мене. Глянули злякано і винувато: як я зреагую? І тоді я остаточно зрозумів зміст підслуханої мною розмови мами з лікарем. Тоді, коли ця розмова відбувалася, я вдав, що сплю і нічого не чую. Це було негарно, порядні, виховані люди так не роблять, але… мені достеменно хотілося почути, що скаже лікар мамі. У мене вже був деякий досвід, я знав, що лікарі не завжди кажуть хворому правду, і чим важчий хворий, тим менше правди почує він від лікарів. А мені так хотілося знати правду — стану я коли-небудь на ноги чи ні? Проте я даремно прислухався. Лікар говорив з мамою про інше. Він сказав їй: «Будьте готові до того, що ваш син в цьому своєму стані дорослішатиме швидше від своїх ровесників. Він помічатиме і розумітиме те, на що вони, його здорові ровесники, просто не звертатимуть уваги, чого вони не помічатимуть».

І тільки сьогодні я по-справжньому це зрозумів. Вони, ці хлопці, що слідом за Олежкою опинилися спершу на поренчатах нашої лоджії, а затим і в самій лоджії, вустами найвихованішого з них, замріяного «інтелігента», що не вміє грати у футбол, вони підвищили мене в «дорослому чині». Він звернувся до мене на «ви», а вони сприйняли це як належне. І тільки Іржик… Ах, яка вона молодець! Я відчув, що нас, дорослих, тут лише двоє: я і Іржик, хоч, мабуть, в цьому гурті були хлопці старші від мене, хто на рік, хто бодай на кілька місяців. Але дорослих було лише двоє: я та Іржик.

Буцматий хлопчина, щоб загладити, на його думку, безтактну вихватку Іржика, не то сказав ствердно, не то запитав у мене:

— А колеса у твого крісла мають бути на добрячих підшипниках!

І вже зовсім незграбно додав: — М'яч ти витягнув мертвий!

— Звичайний, — пирхнула Іржик. — Крім того, зваж, що у нього сильно розвинені руки.

Як я був вдячний Іржику за ці слова!

Дорогий мій Вікторе!

Цей мій лист до тебе, так би мовити, «позачерговий». Просто я не можу не поділитися з тобою (по гарячих слідах) враженням від деяких подій, що сталися сьогодні.

Пригадуєш, я писала тобі і про чудову квартиру, яку нам дали в новому домі, і про свою роботу, і про те, що Максим всі дні просиджує в лоджії, став менше читати, а часом я помічаю, крадькома спостерігаючи за ним, що навіть коли він сидить з розгорнутою книжкою на колінах, то не читає, а дивиться кудись наче крізь неї. Він дивиться у двір і шукає очима людей. Книжки, навіть найцікавіші, вже не можуть замінити йому спілкування з живими людьми. А всі дні, як ми приїхали, у дворі не було ні хлопчиків, ні дівчаток. Я розуміла — вони ще не повернулись з канікул. А сьогодні я повернулась з роботи і застала в нашій лоджії цілий виводок його ровесників. Були серед них усякі, але очі мої одразу ж знайшли того, про кого Максим якось казав: «Капловухий, начитаний інтелектуал». Він не цього хлопчика, звичайно ж, мав на увазі, бо досі не знав його, але цей Кирило (так його звуть) якраз підійшов під це визначення. Коли я зайшла у лоджію, він привітався першим, і я сказала якомога невимушеніше: «Що ж, давайте знайомитись, мене звуть Валентиною Сергіївною». Всі вони наввипередки почали називати свої імена. Була серед них і дівчинка. Звати її Іра. Заставши Максима в гурті несподіваних гостей, я трохи розгубилася і повелася якось неприродно, метушливо. Кинулась готувати чай, щоб запросити до столу всю компанію і почастувати чимось солоденьким. Але поки я поралась на кухні, всі вони пострибали з лоджії назад у двір. Як би там не було, а знайомство, хоч і поверхове, але відбулося. А знайомитись так чи інакше довелося б, бо майже всі вони Максимові однокласники. І ще виявилось, що Іра вже встигла побувати у школі і порозмовляти з класним керівником Стеллою Анатоліївною, отже, знала про Максима. З цього боку все обернулось на добре, але мене непокоїть інше: в спілкуванні Максима з