Читати книгу - "Історія пана Зоммера"

я досі читав у братів Грйммів, прекрасніше, ніж обіцянка Принцеси в «Жаб'ячому королі»: «Ти будеш їсти з мого блюдечка, можеш спати в моєму ліжечку». І я рахував час нетерплячіше, ніж Румпельштільцхен: «Сьогодні пектиму, завтра смажитиму, післязавтра заберу в королеви її дитину!» Я сам собі здавався й щасливим Гансом, і братом Веселуном, і королем Золотої гори… «В понеділок піду разом з тобою…»

Я готувався. Тинявсь лісом, щоб обрати найкращий маршрут. Бо те, що не йтиму з Кароліною звичним шляхом, було безперечно зрозуміло з самісінького початку. Вона має побачити мої найпотаємніші стежки, найприхованіші місцинки. Дорога до Обернзее має зблякнути в її очах після того, як вона побачить усі принади мого шляху, нашого спільного шляху до Унтернзее.

Після довгих вагань я вирішив повести Кароліну стежкою, що відразу за узліссям повертала праворуч від дороги й через улоговину виходила на ялиновий розсадник, а потім моховитою галявиною заводила в листяний ліс, аж доки круто спадала до озера. На цьому шляху було шість чи сім таких місцинок, які я збирався показати Кароліні, супроводжуючи показ досвідченим коментарем. Зокрема йшлося там про:

а) розташовану майже біля шляху трансформаторну будку, від якої долинало постійне дзижчання, а на дверях висіла жовта табличка з червоною блискавицею й засторогою: «Обережно! Висока напруга — небезпечно для життя!»;

б) острівець із семи малинових кущів зі стиглими ягодами;

в) ясла для косуль — хоч і без сіна, зате з великою брилою кам'яної солі;

г) дерево, про яке говорили, нібито після війни на ньому повісився старий нацист;

д) мурашник увишки майже метр і півтора метра діаметром; і, нарешті, про останній об'єкт і кульмінацію маршруту:

е) розкішний старий бук, на який я планував вилізти з Кароліною, щоб з висоти добрих десяти метрів помилуватись ні з чим не зрівнянною панорамою озера, а потім нахилитися до Кароліни й подмухати їй у потилицю.

В кухонній шафі я поцупив тістечок, із холодильника взяв пакет йогурту, з погреба — два яблука та пляшку смородинового соку. Склавши все це до коробки від черевиків, у неділю відніс і сховав у гіллі того бука, щоб мати на завтра провіант. Увечері в ліжку вигадував історії, якими розважатиму й смішитиму Кароліну: одну історію — для дороги, другу — для перебування на букові. Я ще раз увімкнув світло, знайшов у шухляді маленьку викрутку й засунув до свого шкільного ранця, щоб завтра подарувати Кароліні на прощання — то була моя найкоштовніша річ. У ліжку ще раз повторив обидві історії, до найменших дрібниць повторив план завтрашнього дня, особливо всіх зупинок під час подорожі від пункту «а» до пункту «е», місце й час вручення викрутки, перебрав у пам'яті вміст коробки з провіантом, яка вже чекала на нас серед гілля, — ще жодне в світі побачення не готувалося так старанно! Нарешті я поринув у дрімоту під супровід солодких слів: «У понеділок я піду разом з тобою… У понеділок я піду разом з тобою…»

Година в понеділок видалася бездоганна. Світило лагідне сонце, небо було ясне й блакитне, наче море, в лісі заливалися дрозди, а дятли так барабанили, що аж луна йшла. Лише дорогою до школи мені спало на думку: готуючись до побачення, я зовсім не подумав, чим розважав би Кароліну на випадок негоди. То була б цілковита поразка: розшарпаний малинник, непоказний мурашничок, розквашена моховита галявина, ослизлий бук, на який неможливо видертися, й розмокла коробка з провіантом, яку вітром скинуто на землю. Я з насолодою поринув у ці катастрофічні фантазії, вони породжували в мені солодку тривогу і разом з тим — переможне почуття щастя: ось я навіть не подумав про погоду, зате сама погода подбала про мене! Мало того, що сьогодні супроводжуватиму Кароліну Кюкельман, — я отримав на додачу ще й найкращий день року! Певно, народився в сорочці. На мені спочивало лагідне око любого Господа Бога. Аби лишень, думалося мені, десь не перебрати міри! Не зробити жодної похибки, від пихи чи зарозумілості, як часто траплялося з героями казок, коли вони, певні здобутого щастя, раптом утрачали все!

Я пішов швидше. Сьогодні не мав права спізнюватися до школи. На уроках поводивсь як ніколи бездоганно, щоб учитель не знайшов приводу лишити мене після школи. Я був покірний, як ягнятко, і разом з тим уважний, надзвичайно порядний і старанний, одне слово — зразковий школярик. Я жодного разу не поглянув на Кароліну, змушував себе не робити цього, поки що не робити, заборонив собі це, майже марновірно, так мовби через один невчасний погляд міг її втратити…

Коли уроки закінчились, виявилося, що дівчатка повинні залишитись у школі ще на годину, вже не пригадую, чому саме: на заняття з рукоділля чи з якоїсь іншої причини. У всякому разі, відпустили тільки нас, хлопців. Я не сприйняв того як трагедію — навпаки. Цей випадок видався мені додатковим іспитом, який я мав витримати і який надавав такому бажаному побаченню з Кароліною ще більшої врочистості: ми цілу годину чекатимем одне одного!

Я чатував на роздоріжжі між Обернзее та Унтернзее, поблизу шкільних воріт. На цьому місці із землі випинався гладенький валун з позначкою у формі ратиці. Казали, ніби ту позначку лишив чорт, який у нападі гніву тупнув об камінь ногою; селяни ще в давні часи побудували неподалік церкву. На цей камінь я й сів, збуваючи час тим, що пальцем вихлюпував дощову воду, яка назбиралася в чортовій виямці. Сонце пригрівало в спину, небо було так само безхмарно-блакитне, я сидів, вихлюпував водичку, ні про що не думав і почував себе несказанно любо.

Нарешті вийшли дівчатка. Спочатку повз мене пронеслася вся зграя, і вже потім, останньою, йшла вона. Я підвівся. Кароліна бігла до мене, її каштанове волосся маяло, заколка підстрибувала над лобом, на Кароліні була цитриново-жовта сукня. Я простяг руку назустріч, Кароліна зупинилася так близько, як тоді, на перерві; я хотів узяти її за руку, хотів притягти до себе, найбільшим моїм бажанням було обійняти Кароліну й поцілувати в щічку, а вона промовила:

— Слухай, це ти на мене чекаєш?

— Авжеж, — відповів я.

— Слухай, я не можу піти сьогодні з тобою. Мамина подруга захворіла, і мама не піде до неї,